Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я не можу собі уявити.

— Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.

— Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.

— Ось і я був не від того.

— Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!

— Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,— мовив полковник.

Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов'язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.

— У нас там весело, — сказав полковник. — Отож я й не від того.

— Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.

— У мене в багажнику є аж три, — сказав полковник. — Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.

— Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.

— Краще померти стоячи, ніж жити на колінах, — додав полковник. — Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.

—  Це що за балачки, полковнику!

— Ми їх голими руками подушимо! — провадив полковник. — На ранок устане мільйон захисників вітчизни. 

— А хто ж їм дасть зброю?

— Про це подбають. Це лиш початок великого плану.

Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.

— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?

— Ні, пане полковнику, спасибі.

«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»

— Зараз поїдемо, — сказав він. — Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.

Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.

«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».

— Скільки з мене? — спитав він коротко.

Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд, — подумав бармен. — Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»

— Бувайте, полковнику, — промовив він.

— Чао, — сказав полковник. — Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.

— Слухаю, пане полковнику, — промимрив Джексон.

— Не озираючись, вони вийшли з бару.

На imbarcadero [154] полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.

Він не впізнав його, та човняр гукнув:

— Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.

— Скільки до «Грітті»?

— Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.

— А саме?

— Три тисячі п'ятсот.

— Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.

— Воля ваша, — відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям. — До «Грітті» він вас не довезе, але ви можете зійти біля «Гаррі» і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.

«Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий…»

— Може, послати з вами он того чолов'ягу? — Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку — збігати кудись або щось піднести — і завжди набивався з послугами — підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, — а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. — Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.

— Біс із ним, — сказав полковник. — Везіть до «Грітті».

— Con piacere[155].

Полковник і Джексон спустилися в човен, схожий на швидкохідний катер. Він блищав лаком і був чисто вимитий; на ньому стояв маленький мотор, перероблений з автомобільного, — він, певно, відслужив свій вік на «фіаті» якогось провінційного лікаря, потім його купили десь на звалищі автомобілів (ці кладовища механічних слонів можна знайти тепер поблизу кожного людного селища) і полагодили для нового життя на каналах Венеції.

— Як ваш двигун? — спитав полковник, хоч він добре чув, що мотор торохтить та чхає, наче підбитий танк або самохідка, тільки тихіше, бо мотор був слабенький.

— Та животіє,— сказав човняр і махнув рукою.

— Вам би купити маленький «Універсал». То, наскільки я знаю, найкращий і найлегший човновий мотор.

— Мені не одне треба купити!

— Може, цей рік вам щаститиме.

— Дай боже. Тепер чортова сила акул приїздить грати в рулетку на Лідо. Але хто з них попливе двічі моїм човном? А човен гарний. Міцний, чистий. Звісно, не така краса, як гондола. Та коли б йому новий мотор…

— Я спробую дістати вам з віліса. Зі списаного, а ви б його перебрали.

— Що там балакати! — відмахнувся човняр. — Не про мене таке щастя. Я навіть думати не хочу.

— Чого ж? — сказав полковник. — Вважайте, що мотор уже ваш.

— Ви не жартуєте?

— Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?

— Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.

— Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!

— Так, я справді не вірив.

— А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, — сказав полковник. — Думаєте, що я б мав злість на вас за це?

«Це ми проїхали найгіршу частину каналу — від П'яццале Рома до Ка'Фоскарі, але й тут гарно», — думав полковник.

Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч — на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!

Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.

«Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в «Грітті-паласі». Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.

Обідати краще не вдома, щоб потім можна було прогулятись. У цьому місті так гарно гуляти. Мабуть, ліпше, ніж будь-де. Куди не підеш, скрізь приємно. Я міг би його ще більше вивчити, і воно стало б зовсім моє.

Яка заплутана ця Венеція — шукати тут те чи те місце куди цікавіше, ніж розгадувати