Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Слухаю, пане полковнику. Зрештою, це ваша машина.

— Авжеж, — сказав Полковник. — Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець?

— Ні, пане полковнику. Але ж одне діло — джип, а зовсім інше — машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. І раму можна пошкодити.

— В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися.

— А ми й далі поїдемо цією машиною?

— Не знаю. Побачимо.

— Подумайте про крила, пане полковнику.

— Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.

— Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною до шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.

— Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.

— Я й не хвилююсь, пане полковнику.

— От і гаразд, — сказав полковник.

Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, до промайнуло за купою темних дерев, — велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.

«Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? — подумав полковник. — Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній довільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.

Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в'ючних мулів. І койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,— сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима».

— Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?

— Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі,— потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.

— Ви любите койотів?

— Я люблю слухати їх ночами.

— Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.

— Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.

— То в каналі Сіле, — сказав полковник. — Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога.

— В наших краях рідко полюють на качок. А от у Небрасці на річці Платт качок достобіса.

— То, може, пополюєте там, куди ми їдемо?

— Мабуть, що ні. Краще відлежусь трохи. У мене є спальний мішок. Завтра ж неділя.

— Та знаю, — сказав полковник. — Спочивайте собі до полудня.

— У мене є й порошок від блощиць. Хоч раз висплюся як слід.

— Порошок навряд чи знадобиться, — сказав полковник. — А консервів ви прихопили? Їжа там буде суто італійська.

— Авжеж, прихопив кілька бляшанок. Ще й іншим вистачить.

— От і добре, — сказав полковник.

Тепер він дивився вперед: дорога, що бігла уздовж каналу, мала знову вийти на шосе. Він знав, що такого ясного дня з роздоріжжя все буде видно. На болотах, бурих, як і болота взимку в гирлі Міссісіпі, довкола Пайлоттауна, рвучкий північний вітер гнув додолу очерет, а вдалині бовваніла квадратна вежа церкви в Торчелло й висока campanile на Бурано. Море було сірувато-синє, і він налічив аж дванадцять вітрильників, що пливли за вітром до Венеції.

«Треба зачекати, поки переїдемо міст через Дезе під Ногерою, — сказав він собі.— Звідти все видно як на долоні. Подумати лишень — цілу зиму ми обороняли підступи до міста тут, на каналі, і ні разу не бачили його самого. Якось я був у тилу, поблизу Ногери, день видався тоді теж холодний і ясний, і я вперше побачив його по той бік затоки. Але так і не потрапив туди. І все одно воно моє: я бився за нього зеленим хлопчиськом, а тепер, коли мені стукнуло п'ятдесят, вони знають, що я тут воював, і я для них жаданий гість.

— Гадаєш, того ти для них жаданий гість? — спитав він себе.

— Можливо, — подумав він. — А може, тому, що я штабне начальство з армії переможців… Та, мабуть, ні. Адже тут не Франція.

— Там ти б'єшся за' місто, яке ти любиш, і весь час тремтиш, щоб чого не пошкодити в ньому, а потім, коли ти маєш у голові хоч якийсь глузд, то й поткнутися туди не наважишся, бо одразу ж наразишся на якогось вояку, котрий не простив тобі, що ти воював за це місто. Vive la France et les pommes de terre frites. Liberté, Vénalité, et Stupidité [149]. Дивовижна clarté[150] французької військової думки! Вони не мали жодного військового мислителя з часів дю Піка. Та й той був таким самим горопахою полковником, як і я. Манжен, Мажіно і Гамлен. Вибирайте, панове! Три школи військової думки. Перша: я дам йому по носі. Друга: сховаюся за цю штуковину, хоч вона мені й лівого флангу не прикриває. Третя: сховаю голову в пісок, наче страус, і покладуся на могутність Франції, а потім накиваю п'ятами.

Накивати п'ятами — це ще делікатно сказано. А втім, — подумав він, — не слід занадто спрощувати, це несправедливо. Згадай чудових хлопців з руху Опору, згадай Фоша — він же і воював, і армію згуртовував: згадай, як стійко трималися люди. Згадай добрих друзів і пом'яни загиблих. Ще раз згадай багато дечого, найближчих друзів і найкращих людей, яких ти знав. Не вдавайся в тугу й не глузуй. Нічого скидати все на солдатське ремесло. Годі,— сказав він собі.— Адже ти їдеш розважатись».

— Джексоне, — озвався він, — вам тут подобається?

— Так, пане полковнику.

— Чудово. Зараз ми під'їдемо до місця, яке я хочу вам показати. Ви тільки глянете, і все. Вам не буде важко.

«Чого він присікався до мене, — думав шофер. — Усе бундючиться! Ще б пак! Був колись велике цабе. Добрий генерал генералом і зостанеться. А цього, видно, так змолотили, що й памороки забило».

— Ну ось, погляньте, Джексоне, — сказав полковник. — Поставте машину на узбіччі та подивімося звідси.

Полковник і шофер перейшли через дорогу і поглянули на той бік лагуни, — воду шмагав рвучкий, холодний вітер, і обриси будівель у прозорому повітрі здавались чіткими, ніби накресленими.

— Ото прямо — Торчелло, — показав полковник. — Там жили длэди, що їх вестготи прогнали з суходолу. Вони й збудували оту церкву з квадратною вежею. Колись тут жило тридцять тисяч чоловік; вони збудували церкву, щоб поклонятися своєму