Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Нікчемне звершення, — мовив він до берега й річки, що застигли в осінній тиші, змочені рясними дощами, — зате моє власне.
Він встав і озирнувся. Довкола не було нікого; машина стояла внизу, на шосе, біля крайнього й найнепоказнішого з нових будинків Фоссальти.
— А тепер я добудую пам'ятник, — сказав він, хоч чути його могли лише мерці, і вийняв з кишені старого, золінгенського складеного ножа, які носять німецькі браконьєри, розкрив його і викопав у вогкій землі акуратну ямку. Витерши ніж об халяву, він поклав у ямку коричневу банкноту в десять тисяч лір, притоптав землю і прикрив дерном.
— Двадцять років по п'ятсот лір за Medaglia d'Argento al VаІоrе Militare [147]. За Хрест Вікторії, здається, платять десять гіней. Медаль «За відмінну службу» не дає ні цента. Срібна Зірка також. А решта буде мені.
«Чудово, — подумав він. — Лайно, гроші й кров. А як буяє трава! В землі багато заліза, і нога Джіно, й обидві ноги Рандольфо, й моя колінна чашка. Розкішний пам'ятник! У ньому є все — родючість, гроші, кров і залізо. Чим не держава? А де родюча земля, де гроші, кров і залізо — там батьківщина. Але потрібне ще вугілля. Треба дістати трохи вугілля».
Потім він глянув на заново відбудований білий будинок на тому боці, який тоді лежав у руїнах, і плюнув у річку. Він стояв далеко від води, і доплюнути було важко.
— Я ніяк не міг сплюнути тієї ночі й ще довго по тому, — сказав він. — А тепер я хвацько плюю, як на людину, що не жує гумки.
Він поволі пішов до машини. Шофер спав.
— Вставай-но, синку, — сказав він. — Повертай та їдьмо он тією дорогою на Тревізо. Тут карта вже не потрібна. Я покажу тобі, де звернути.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Тепер, на шляху до Венеції, він тримав себе в руках і намагався не думати про те, як тягне його туди, а великий б'юїк тим часом проминув останні будівлі Сан-Дони і в'їхав на міст через П'яве.
Вони переїхали міст і опинилися на італійському боці річки; він знову побачив стару низинну дорогу. Вона бігла одноманітно, як завжди понад річкою. Та око його розрізняло старі окопи. Обабіч рівного гладенького шосе, по якому вони тепер мчали, текли обсаджені вербами канали; колись у них плавали трупи. Наступ закінчився жахливою бойнею, сонце страшенно пекло, і, щоб очистити прибережні позиції та дорогу, хтось наказав поскидати трупи в канали. На лихо, у пониззі річки ще стояли австрійці, і шлюзи були на замку.
Вода майже не рухалась, і мертві — їхні й наші — надовго загатили канали, плаваючи горілиць чи лицем донизу, пухнучи й роздуваючись, наче барила. Врешті, коли все трохи налагодилось, робочі команди почали виловлювати ночами трупи й ховати їх край дороги. Полковник поглянув, чи не буяє де пишна зелень на узбіччі, але нічого не помітив. А в каналах плавали качки та гуси, і береги вздовж усієї дороги обліпили рибалки.
«Та їх же потім повикопували, — подумав полковник, — і поховали на великому ossario [148] поблизу Нервеси».
— Ми воювали тут, коли я був іще хлопчиськом, — сказав полковник шоферові.
— З біса рівна місцевість, — відповів шофер, — воювати тут кепсько. Ви боронили цю річку?
— Так, — сказав полковник. — Боронили, втрачали її і знову брали.
— Куди не глянь — навіть горбочка маленького не видно.
— Отож-бо й воно, — сказав полковник. — Тільки горбочки такі малесенькі, що їх ледве видно, та ще рівчаки, будинки, укоси на березі каналу, живоплоти — і більш нічого. Неначе в Нормандії, тільки тут іще рівніш. Мабуть, так воювали в Голландії.
— Цій річці далеко до Рапідо.
— Тоді це була непогана річка, — сказав полковник. — Поки не понабудовували всіх оцих електростанцій, вона була повновода у верхів'ях. А коли мілішала, в гальці відкривалися ковбані, глибокі й підступні. Було там одне місце — Граве-де-Пападо-полі,— справжнісінька пастка.
Полковник знав, як нудно слухати чужі розповіді про війну, І тому замовк. «На війну кожен дивиться по-своєму, — подумав він. — Ніхто не цікавиться війною загалом, хіба що справжні солдати, а справжніх солдатів лишається небагато. Готуєш їх готуєш, а найкращого з них убивають, до того ж кожен такий заклопотаний власними справами, що нічого не чує й не бачить. Думає тільки про те, що сам пережив, і, поки ти говориш, міркує собі, що б його таке відповісти і домогтися підвищення в чині або якоїсь вигоди. Навіщо ж тоді набридати цьому хлопчині, який, незважаючи на нашивку фронтовика, медаль за поранення та інші цяцьки, зовсім не солдат; на нього силоміць надягли військову форму, а тепер він, мабуть, вирішив лишитися в армії з якихось особистих міркувань».
— Що ви робили перед війною, Джексоне? — спитав полковник.
— Ми з братом мали гараж у Ролінсі, штат Вайомінг.
— Хочете вернутися туди?
— Брат мій загинув на Тихому океані, а той хлопець, що ми лишили господарювати замість нас, виявився нікчемою, — сказав шофер. — Ми втратили все, що вклали туди.
— Погане діло, — сказав полковник.
— Ще б пак не погане, хай йому чорт, — відказав водій і додав: — Пане полковнику.
Полковник глянув на дорогу.
Він знав, що незабаром буде перехрестя, якого він ніяк не міг дочекатися.
— Глядіть не забудьте на першому роздоріжжі звернути ліворуч, на путівець, — сказав він шоферові.
— А ви певні, що наша машина пройде низиною?
— Побачимо, — сказав полковник. — Чому ні, адже дощів не було вже три тижні.
— Щось я не дуже довіряю тутешнім путівцям. Та й болото кругом.
— Якщо загрузнемо, витягнуть волами.
— Та я ж турбуюсь тільки про машину, пане полковнику.
— А ви турбуйтесь про те, що я кажу: звертайте ліворуч на першому роздоріжжі, якщо дорога буде більш-менш придатна.
— Ото, мабуть, і вона за тим живоплотом, — сказав шофер.
— Позаду нема машин. Зупиніться коло роздоріжжя, а я вийду та подивлюсь.
Він виліз із машини, перейшов широке асфальтоване шосе і поглянув на вузеньку грунтову дорогу, на швидку течію каналу, вздовж якого вона йшла, і на густий живопліт на тому березі. З-за живоплоту визирала приземкувата селянська хата з великим хлівом. Дорога була суха. Навіть вози не повибивали на ній колій. Він повернувся до машини.
— Справжнісінький бульвар, — сказав
