Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Господи, як я люблю це місто, — думав він. — Я радий, що допомагав її захищати, коли був іще шмаркачем, і мову погано знав, і навіть не бачив її як слід до того ясного зимового дня, коли ходив у тил перев'язати легеньку рану і раптом побачив, як вона виринає з моря.

— Хай йому біс! — думав він. — А ми непогано билися там, біля перехрестя! Шкода, що не можна перевоювати з початку ту війну. З моїм досвідом і з тим, що у нас тепер є. Але і в них тепер усього не менше, а труднощі — ті самі, якщо нема переваги в повітрі».

Міркуючи про це, він стежив, як крутий ніс човна розтинає буру воду і спритно обминає перешкоди, — човен весь виблискував лаком та дбайливо начищеними гарними мідними оздобами.

Вони пройшли під білим мостом і під іще не закінченим дерев'яним. Червоний міст зостався праворуч, і вони проминули перший високий білий міст. За ним показався чорний міст з ажурного чавуну на каналі, що вів до Ріо-Нуово, і вони пропливли повз два стовпи, сковані ланцюгом, але поставлені далеко один від одного, — як і ми з нею, подумав полковник. Він дивився, як прибій шарпає стовпи і як глибоко в'ївся ланцюг відтоді, як він уперше побачив їх. Неначе ми, думав він. Це пам'ятник нам. Скільки ж їх стоїть по каналах цього міста!

Вони пливли поволі, поки не дісталися до величезного ліхтаря, праворуч входу до Великого каналу. Тут мотор надсадно задеренчав і трохи прискорив хід.

Далі вони попливли уздовж будинку Академії, поміж палями, і мало не зіткнулися з чорним дизелем, навантаженим ущерть довгими поліняками, що призначалися для опалення вогких будинків морського міста.

— Це що, береза? — спитав полковник човняра.

— Береза та ще якесь дешевше дерево, забув, як воно називається, — відповів човняр.

— Береза для каміна все одно що антрацит для плити. А де тут рубають березу?

— Не знаю. Я в горах не жив. Мабуть, її привозять з-за Бассано, аж з отого схилу Граппи. Якось я їздив на Граппу подивитись, де похований мій брат. Із Бассано ми поїхали з екскурсією до великого ossaiio. А поверталися через Фельтре. Коли ми спускались у долину, я бачив, що на тому боці схил порослий лісом. Ми їхали військовою дорогою, і там якраз стягували багато дерева.

— В якому році вбили вашого брата на Граппі?

— У вісімнадцятому. Він був патріот, і його запалили промови д'Аннунціо. Пішов добровольцем, коли його рік іще не при зивали. Ми ще й добре звикнути до нього не встигли, надто рано він пішов від нас.

— А скільки хлопців вас було у сім'ї?

— Шестеро. Двох убили за Ізонцою, одного — на Баїнзіцці й одного під Карстом. Потім іще на Граппі втратили ми того брата, про якого я оце казав, і я лишився сам.

— Я дістану вам той клятий віліс з усім причандаллям, — сказав полковник. — А тепер облишмо вже цю сумну розмову і краще подивімося на всі ті місця, де живуть мої друзі.

Вони пливли Великим каналом, і звідси було добре видно, де живуть друзі.

— Ось будинок графині Дандоло, — показав полковник.

Далі він не сказав уголос, а тільки подумав: хоч їй уже за вісімдесят, а вона і досі жвава, наче дівчисько, і зовсім не боїться смерті. Волосся фарбує в яскраво-рудий колір, і їй це дуже дячить. З нею весело, вона чарівна жінка.

І палаццо у неї зручний; стоїть віддалік каналу, перед ним сад із власним причалом, де свого часу приставало безліч гондол, що привозили безліч людей — веселих, добродушних, сумних і зневірених. Але більше веселих — адже вони їхали до графині Дандоло.

Вони дуже поволі посувалися каналом проти холодного вітру з гір, скоряючись древній магії міста та його красі; обриси будинків були чіткі й контрастні, як у зимовий день, а день і справді був зимовий. А полковника тішило ще й те, що він особисте знав багатьох мешканців цих палаццо, і хай навіть там тепер ніхто й не жив, — знав долю кожної з цих будівель.

«Ось будинок матері Альваріто», — подумав він, але промовчав.

Вона тут майже не живе і рідко залишає маєток біля Тревізо, де ростуть дерева. Їй не подобається, що у Венеції зовсім немає дерев. Вона втратила чоловіка і тепер майже нічим не цікавиться, крім господарства.

Її сім'я наймала колись цей будинок Джорджу Гордону, лордові Байрону, і в його ліжку відтоді ніхто не спить; не сплять і в іншому ліжку, двома поверхами нижче, де він ночував з дружиною гондольєра. І не тому, що ліжка ті — святиня чи реліквія. Це просто зайві ліжка, якими не користуються з різних причин, а може, — й з поваги до лорда Байрона, якого тут дуже любили, незважаючи на всі його хибні вчинки. Тут, мабуть, треба бути затятим хлопцем, щоб люди тебе полюбили. Вони ж так і не признали ні Роберта Браунінга, ні місіс Браунінг, ні їхнього пса. Ці троє так і не стали венеціанцями, хоч би що там писав про це містер Браунінг. «А що означає «затятий»? — спитав себе полковник. — Я так часто вживаю це слово, що мусив би знати його значення. Шибайголова? Ні, швидше той, хто вміє все поставити на карту і не виходить з гри, незважаючи на програш. Або просто той, хто ладен грати до кінця. І йдеться зовсім не про театр, — думав він. — Хоч я дуже люблю театр».

«А чи так воно?» — подумав полковник, побачивши над самою водою маленьку віллу, нітрохи не кращу за першу-ліпшу халупу на околиці Парижа, яку бачиш з вікна гаврського або шербурзького поїзда. Вілла ховалася в хащі занедбаних дерев, і з власної волі ви не стали б там жити. В тій віллі жив він.

Його любили за талант, за всі його вади, за мужність. Бідний єврейський хлопчик, він скорив країну своїм талантом і своїм красномовством. Я не зустрічав нікого жалюгіднішого й підлішого. Але той, з ким я міг би його порівняти, не ризикував усім, що мав, і сам не воював, а Габрієле д'Аннунціо (цікаво, як його звали насправді, подумав він, хто в цій земній країні міг дістати ім'я д'Аннунціо[156]; а може, він не був євреєм, — та й хіба не однаково) скуштував служби у всіляких військах,