Українська література » Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Читаємо онлайн Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
як і кохання всіляких жінок.

Служба ніде не була для нього обтяжливою, крім піхоти. Походи його були блискавичні, і він завжди виходив сухим із води. Полковник пам'ятав, як д'Аннунціо втратив око, коли розбився літак, на якому він летів чи то над Трієстом, чи над Пулою, і як він потім завжди носив чорну пов'язку, а люди, не знаючи, де це сталося, гадали, що око йому вибили під Велікі, чи під Сан-Мікеле, чи в іншому злощасному місці, по той бік Карсту, де, як ви знаєте, ті, що не полягли, всі залишилися каліками. Для д'Аннунціо війна була просто фіглярством. У піхотинця своє особливе ремесло, не схоже на інші. А Габрієле літав, хоч і не був пілотом. Він служив у піхоті, але не був піхотинцем, — усе тільки про людське око.

І полковник пригадав, як одного разу, коли він іще командував взводом, і стояла сльота, як завжди в ті нескінченні зими чи, в кожному разі, під час усіх парадів або військових оглядів, — д'Аннунціо, в чорній пов'язці на вибитому оці, з обличчям білавим, ніби черево в камбали, виставленої на ринку, і з таким виглядом, наче він уже два дні неживий, кричав їм: «Moriro non e basta[157] — і полковник, що був тоді лейтенантом, подумав: «Якого дідька ще їм треба від нас?»

Він слухав промову і в кінці, коли підполковник д'Аннунціо, письменник і патентований національний герой, якщо вже доконче потрібні герої,— а полковник у героїв не вірив, — попросив хвилину помовчати в пам'ять славних загиблих, то лейтенант покірливо виструнчився. Та його взвод, що слухав промову, — тоді не було гучномовців, а вітер відносив убік слова оратора, — як тільки запало мовчання на честь славних загиблих, одностайно й розкотисто ревнув: «Evviva d'Annunzio!» [158]

Д'Аннунціо не раз промовляв до них після перемог і перед поразками, тож солдати знали, щб їм кричати, коли оратор робить паузу.

Полковник, який тоді був лейтенантом і любив свій взвод, гукнув і собі, наче скомандував: «Evviva d'Annunzio», — тим самим приєднуючись до тих, хто не чув промови, і намагаючись укромно, як і налеяоггь лейтенантові (якщо тільки йдеться не про захист безнадійної позиції або не про ініціативу в бою), поділяти з ними провину.

А ось тепер човен пропливає повз будинок, де цей старий гріховода жив зі своєю великою актрисою, сумною і не такою вже й коханою, і полковник пригадує її прегарні руки й на диво мінливе обличчя, — воно не було вродливим, зате вміло передати всю любов, усю велич, усі радощі й болі на світі,— пригадує, як легенький помах її руки краяв йому серце, і думає: «Господи, вони ж обоє давно померли, а я навіть не знаю, де їх поховали. Та я щиро сподіваюся, що в цьому домі вони пережили й щасливі хвилини».

— Джексоне, — сказав він. — Ота маленька вілла колись належала Габрієле д'Аннунціо. Він був видатний письменник.

— Так точно, пане полковнику, — відповів Джексон. — Спасибі, що сказали. Я ніколи й не чув про такого.

— Я потім скажу вам, що він написав, коли захочете його почитати. Є кілька англійських перекладів.

— Спасибі, пане полковнику, — відповів Джексон. — Залюбки почитаю, якщо буде час. Будиночок нічогенький. Як, ви сказали, його прізвище?

— Д'Аннунціо, — сказав полковник. — Письменник.

І додав подумки, не бажаючи бентежити Джексона, якого він сьогодні вже не раз заганяв на слизьке: письменник, поет, національний герой, фашистський фразер, егоїст і співець смерті, авіатор, полководець, учасник першої атаки торпедних катерів, підполковник піхотних військ, що не вмів як слід командувати ротою, ба навіть взводом, талановитий, чудовий письменник, якого ми шануємо, автор «Notturno»[159] і падло.

Поблизу Санта-Марія-дель-Джільйо схрещувалися два канали, а трохи далі виднів дерев'яний причал «Грітті».

— Ось і готель, у якому ми зупинимось, Джексоне.

Полковник показав на невеликий рожевий триповерховий палац— колись він був філіалом «Гранд-готелю», а тепер відділився й став дуже добрим готелем. У місті, де стільки чудових готелів, це, мабуть, найкращий, якщо ви не любите, коли біля вас хтось крутиться й надокучає надмірною запобігливістю.

— А тут, здається, непогано, — озвався Джексон.

— Таки непогано.

Човен стрілою підлетів до причалу. «Кожен його рух, — думав полковник, — це подвиг спрацьованого механізму. Тепер уже нема таких бойових коней, як славнозвісний Мандрівник або як Лізетта генерала Марбо, що воювала під Ейлау. Тепер ми шануємо витривалість спрацьованих важелів, які ніяк не хочуть ламатися, і головок циліндрів, які не виходять з ладу, хоч давно вже заслужили це право.

— Пристали, пане полковнику, — сказав Джексон.

— Авжеж, що пристали. Вистрибуйте, а я розрахуюся з цим чолов'ягою.

Він повернувся до човняра.

— З мене три тисячі п'ятсот, еге ж?

— Так, полковнику.

— Про списаний віліс я не забуду. Ось нате, купіть вівса своєму коникові.

Швейцар, який брав у Джексона валізи, засміявся:

— Жоден ветеринар уже не зарадить його коняці.

— Вона ще бігає,— сказав човняр.

— Та вже не виграє призів на перегонах. Як живете, полковнику?

— Чудово. А як там члени Ордену?

— Усі здорові.

— От і добре. Я б хотів побачитися з Великим Магістром.

— Він вас чекає.

— Не можна примушувати його довго чекати. Джексоне, ідіть до холу з оцим чоловіком і попросіть записати мене. А ви догляньте, щоб сержантові дали кімнату, — звернувся він до швейцара. — Ми тільки на одну ніч.

— Про вас питав барон Альваріто.

— Я побачуся з ним у «Гаррі».

— Добре, полковнику.

— А де Великий Магістр?

— Зараз піду пошукаю.

— Скажіть йому, що я в барі.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Бар «Грітії» був зразу ж за холом, хоча слово «хол», подумав полковник, не пасує до зали таких благородних пропорцій. Здається, це Джотто визначив, що таке коло? Ні, то якийсь математик. Він пригадав один з анекдотів про Джотто, який йому найбільше подобався: «Це дуже просто!» — сказав художник, намалювавши бездоганне коло. Хто і коли в біса йому це розповів?

— Добривечір, Таємний Раднику, — привітався він до бармена; той був лише кандидатом у члени Ордену, але полковникові хотілося підлестити йому, — Чим можу служити?

— Випийте чарочку, полковнику.

Полковник поглянув крізь засклені двері на Великий канал. Він побачий високий чорний стовп, до якого прив'язували гондоли, і відблиск вечірнього зимового сонця на воді, що брижилася від вітру. По той бік стояв старовинний палац, а каналом пливла широка чорна баржа, горнучи перед собою хвилю тупим носом, хоч вітер був ходовий.

— Налийте сухого мартіні,— сказав полковник. — Велику чарку.

В цю мить до зали зайшов Великий Магістр. На ньому був фрак, як і належало метрдотелю. Він був гарний справжньою людською

Відгуки про книгу Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: