Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

Нас викрили. Я нічого не стану заперечувати. Чого б це? Ми були коханці рік, і я цим пишаюся. Він для мене дорожчий за цілий світ, і я рада, що ти нарешті знаєш правду. Нам до смерті набридло ховатися, обманювати й викручуватися. Дарма я вийшла за тебе заміж, не варто було, я зробила дурницю. Я ніколи тебе не любила. У нас немає нічого спільного. Мені не подобаються люди, які до вподоби тобі, й мене знуджує те, що цікавить тебе. Я рада, що цьому покладено край.

Він дивився на неї, застиглий. Слухав уважно, але з виразу його обличчя неможливо було зрозуміти, чи зачепили його її слова.

– Ти знаєш, чому я за тебе вийшла?

– Бо хотіла випередити Доріс.

Так воно й було, але її збентежило те, що він про це знав. Дивно, але навіть у цю хвилину страху й гніву вона перейнялася до нього жалістю. Він злегка всміхнувся.

– У мене щодо тебе не було ілюзій, – сказав він. – Я знав, що ти дурненька, легковажна, бездумна. Але я тебе кохав. Я знав, що твої прагнення й ідеали вульгарні й примітивні. Але я тебе кохав. Я знав, що ти – посередність. Але я тебе кохав. Тільки подумати, як я старався зацікавитися тим, чим і ти, і як старався приховати від тебе, що сам я не невіглас, не простак, не пліткар і не дурень. Я знав, як тебе лякав розум, і робив усе можливе, щоб ти вважала мене таким самим бовдуром, як і решту чоловіків, з якими ти знайома. Я знав, що ти вийшла за мене з розрахунку. Я так тебе кохав, що не зважав на це. Я так бачу, що більшість людей, коли кохають без взаємності, почуваються обділеними. Їх переповнюють гнів та образа. Я не такий. Я ніколи не очікував, що ти мене покохаєш, бо не бачив на це жодної причини. Я ніколи не вважав себе достойним кохання. Я був вдячний за змогу любити тебе і почувався щасливим, коли вважав, що порадував тебе, чи помічав у твоїх очах зблиск добросердої приязні. Я старався не обтяжувати тебе своїм коханням; я знав, що мені не можна цього робити, тому я завжди пильнував найпершої ознаки того, що тебе дратують мої ласки. Те, що більшість чоловіків вважають своїм по праву, я був готовий приймати як милість.

Кітті, з дитинства звична до лестощів, такого ще ніколи не чула. Сліпий гнів, витіснивши страх, піднімався в її серці: він наче душив її, судини в неї на скронях напухли й пульсували. Вражене самолюбство здатне зробити жінку такою самою мстивою, як левиця, в якої відібрали левенят. Неприємно скидаючись на мавпу, Кітті випнула підборіддя, й без того трохи заквадратне, її гарні очі почорніли від єхидства. Але вона ще контролювала себе.

– Якщо чоловікові не вдається викликати в жінки кохання до себе, то це його провина, а не її.

– Певно, що так.

Його насмішкуватий тон ще більше її роздратував. Вона відчувала, що зачепить його більше, якщо залишатиметься спокійною.

– Я не дуже добре освічена й не дуже розумна. Звичайна собі, пересічна молода жінка. Мені подобається те, що подобається людям, серед яких я жила змалечку. Я люблю танці, теніс, театри, мені до вподоби спортивні чоловіки. Неможливо заперечити, що ти й твої вподобання завжди мене знуджували. Вони для мене нічого не означають, та я й не хочу цього. У Венеції ти тягав мене цими нескінченними музеями, коли я з куди більшою втіхою пограла б у гольф у Сандвічі.

– Я знаю.

– Мені шкода, що я не виправдала твоїх очікувань. На жаль, як чоловік ти завжди був мені огидний. Але навряд чи мене можна в цьому звинувачувати.

– Я й не звинувачую.

Кітті було б куди легше впоратися з цією ситуацією, якби він розлютився й бушував. Тоді вона могла б відповісти йому тим самим. Його самовладання було якесь нелюдське, й вона ненавиділа його за це так, як ніколи раніше.

– Я тебе взагалі чоловіком не вважаю. Чому ти не ввірвався в кімнату, якщо знав, що я там була з Чарлі? Міг би хоч спробувати його відгамселити. Чи ти злякався?

Але в ту ж мить, коли сказала це, вона засоромилася й запаленіла. Він не відповів, та в його погляді вона прочитала крижане презирство. На його губах грала тінь посмішки.

– Може, мені, наче тому історичному персонажеві, гордість не дає махати кулаками.[8]

Кітті, не в силі вигадати, що відповісти, знизала плечима. Ще хвилину він не зводив з неї нерухомого погляду.

– Здається, я сказав усе, що хотів сказати: якщо ти відмовишся їхати в Мей-тан-фу, я подам заяву в суд.

– Чому ти не згоден, щоб це зробила я?

Він нарешті відвів очі. Відкинувся на спинку крісла й запалив сигарету. Скурив її до кінця, не зронивши й слова. А тоді, викидаючи недопалок, злегка всміхнувся до Кітті. Він знову на неї глянув.

– Якщо місіс Таунсенд запевнить мене, що розлучиться з чоловіком, і якщо він надасть мені письмову обіцянку одружитися з тобою за тиждень після того, як обидва рішення суду наберуть чинності, я на це погоджуся.

У його тоні було щось бентежне, та, щоб не втратити поваги до себе, вона пристала на його пропозицію з гідністю:

– Це дуже шляхетно з твого боку, Волтере.

На її подив, він раптом розсміявся. Вона розсерджено розчервонілася.

– З чого ти смієшся? Я не бачу приводів для сміху.

– Перепрошую. Визнаю, моє почуття гумору досить дивне.

Вона насуплено глянула на нього. Їй хотілося сказати щось дошкульне й ущипливе, але нічого вдалого не спало на думку. Він глянув на свого годинника.

– Якщо хочеш застати Таунсенда в офісі, то ліпше поспіши. Якщо вирішиш їхати зі мною в Мей-тан-фу, вирушати треба буде післязавтра.

– Ти хочеш, щоб я сказала йому сьогодні?

– Кажуть, кращого моменту за теперішній не буває.

Її серце почало битися трохи частіше. Відчувала вона не тривогу, але, що саме, не знала й сама. Якби ж у неї було трохи більше часу, вона підготувала б Чарлі. Але вона ні на йоту в ньому не сумнівалася, він любив її так само, як вона його, і було б зрадою навіть допускати думку, що він не буде радий такому розвиткові подій. Вона обернула до Волтера серйозне обличчя.

– Напевно, ти не знаєш, що таке кохання. Ти навіть не уявляєш, як сильно ми з Чарлі кохаємо одне одного. Тільки це має значення, і ми легко підемо