Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
– Він висловив цю погрозу, бо знав, що ти спасуєш перед нею, Чарлі. Це ж треба, як точно він тебе оцінив. Так на нього схоже – піддати мене такому жорстокому розчаруванню.
Чарлі опустив очі на аркуш промокального паперу, що лежав перед ним. Він трохи супився й похмуро скривив рота. Але нічого не відповів.
– Він знав, що ти самозакоханий, малодушний та користолюбний. Він хотів, щоб я побачила це на власні очі. Він знав, що в разі небезпеки ти втечеш, як той заєць. Він знав, як глибоко я помилялася, думаючи, що ти любиш мене, бо розумів, що ти не здатен любити нікого, крім себе. Він знав, що ти в одну мить відступишся від мене, щоб врятувати власну шкуру.
– Якщо тобі справді так приємно поливати мене брудом, напевно, мені не личить суперечити. Жінки завжди несправедливі, вам зазвичай вдається всю провину перекинути на чоловіків. Але другій стороні теж є що сказати.
Вона не звернула уваги на його слова.
– І тепер я розумію все те, що розумів він. Я бачу, що ти черствий і безсердечний, я бачу, що ти егоїстичний, егоїстичний понад усяку міру, я бачу, що ти лякливіший за зайця, що ти брехун і лицемір, нікчемна людина. А найжахливіше, – її лице раптом скривилося від болю, – найжахливіше, що попри все я люблю тебе всім серцем.
– Кітті.
Вона гірко розсміялася. Він вимовив її ім’я тим чуттєвим, м’яким тоном, що давався йому без зусиль й означав так мало.
– Дурень ти, – сказала вона.
Він враз відсахнувся, спалахнувши від образи; він не міг її зрозуміти. Вона скинула на нього оком, в якому зблиснула насмішка.
– Ти починаєш відчувати до мене неприязнь? Що ж, нехай. Мені вже байдуже.
Вона стала надягати рукавички.
– Що ти збираєшся робити? – запитав він.
– Ой, не бійся, тобі нічого не загрожує. Ти не постраждаєш.
– Заради Бога, не кажи так, Кітті, – відповів він звучним голосом, у якому відлунювало занепокоєння. – Ти ж знаєш, усе, що стосується тебе, стосується й мене. Я буду страшенно тривожитися, доки не дізнаюся, що станеться далі. Що ти збираєшся сказати чоловікові?
– Я скажу йому, що готова їхати з ним у Мей-тан-фу.
– Можливо, якщо ти погодишся, він не наполягатиме.
Він не міг збагнути, чому, почувши ці слова, вона так дивно на нього глянула.
– Ти справді не боїшся? – запитав він.
– Ні, – відповіла вона. – Ти вселив у мене мужність. Побувати там у розпал епідемії холери буде чудовою пригодою, а якщо ж на мене чекає смерть – я її зустріну.
– Я старався повестися з тобою так м’яко, як міг.
Кітті знову на нього глянула. Їй на очі навернулися сльози, а серце переповнювали почуття. Вона відчула майже нестримний порив кинутися йому на шию й палко його поцілувати. Та це вже нічого не виправить.
– Якщо хочеш знати, – сказала вона, намагаючись говорити так, щоб голос не дрижав, – я йду зі смертю в думках і страхом на серці. Я не знаю, що там у темній, незбагненній Волтеровій душі, але я тремчу зі страху. Напевно, смерть справді стане для мене звільненням.
Відчуваючи, як вичерпалося її самовладання, вона швидко підійшла до дверей і вийшла, перш ніж він встиг підвестися зі стільця. Таунсенд полегшено зітхнув. Йому страшенно хотілося бренді з содовою.
27
Вона застала Волтера вдома. Їй хотілося піти просто у свою кімнату, але він був унизу, в холі, давав розпорядження одному зі служок. Вона почувалася такою розбитою, що не стала уникати приниження, яке сама ж собі влаштувала. Вона зупинилася й звернулася до нього.
– Я поїду туди з тобою, – сказала вона.
– О, добре.
– Коли я маю бути готова?
– Завтра ввечері.
Вона й сама не знала, звідки в неї взялася напускна хоробрість. Його байдужість уколола її, наче спис. Вона сама здивувалася словам, які злетіли з її вуст.
– Напевно, досить буде взяти кілька літніх суконь і саван?
Вона дивилася йому в лице й знала, що її зухвальство його розізлило.
– Я вже сказав амі, що спакувати для тебе.
Вона кивнула й пішла до себе в спальню. Її обличчя було бліде як стіна.
28
Нарешті вони під’їжджали до місця призначення. Вони їхали в паланкінах, день за днем, уздовж вузької доріжки поміж нескінченних рисових плантацій. Вирушали на світанку й мандрували доти, доки спека не гнала їх сховатися в найближчому придорожньому готелі, а тоді знову вирушали в путь, аж доки не досягали містечка, де запланували переночувати. На чолі процесії несли паланкін Кітті, а за ним – Волтера; далі дивною вервечкою тяглися кулі,[9] що несли постелі, їжу та інші речі. Кітті дивилася невидющими очима. Година за годиною тишу порушували тільки поодинокі вигуки котрогось із носіїв чи уривок нескладної пісні, а вона у зболеній голові раз за разом перебирала деталі тієї жахливої сцени в кабінеті Чарлі. Пригадуючи, що він їй сказав і що сказала вона йому, Кітті знічено усвідомлювала, якого сухого й діловитого тону набула їхня розмова. Вона не висловила те, що хотіла, й говорила зовсім не тим тоном, що намірялася. Якби їй вдалося переконати його у своєму безмежному коханні, своїй сердечній пристрасті, своїй безпорадності, він не поводився б так байдуже й не кинув би її на поталу долі. Її це заскочило зненацька. Не могла повірити своїм вухам, коли він дав їй зрозуміти, хай і не сказавши цього прямо, що вона для нього – порожнє місце. Саме тому вона тоді плакала так мало – була надто ошелешена. А відтоді наплакалась, виплакала всі сльози.
Ночами, в готелях, поділяючи з чоловіком найбільший гостьовий номер, Кітті знала, що Волтер на розкладачці за кілька кроків від неї лежав без сну, і закусувала край подушки, щоб заглушити ридання. Але вдень, під захистом завісок на паланкіні, вона не стримувалася. Її серце боліло так, що хотілося кричати на повний голос; вона й уявити не могла, що бувають такі страждання, й відчайдушно питала себе, чим на це заслужила. Вона все не могла збагнути, чому Чарлі її не кохає: це її провина, припускала вона, але вона зробила все,
