Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
Вона істерично заридала. Він занепокоєно глянув на двері.
– Люба моя, ну ж бо, постарайся себе опанувати.
– Ти не знаєш, як сильно я тебе кохаю, – схлипнула вона. – Я не можу без тебе жити. Хіба тобі мене не шкода?
Вона більше не могла говорити, тільки нестримно плакала.
– Я не хочу бути жорстоким і, бачать небеса, не хочу ображати твої почуття, але не можу не сказати тобі правди.
– Моє життя зруйновано. Чому ти не міг дати мені спокій? Що я тобі зробила?
– Якщо тобі легше перекласти всю вину на мене – будь ласка.
Кітті раптом скипіла від люті.
– То це я сама до тебе чіплялася? Проходу не давала, доки ти не піддався моїм благанням?
– Я такого не кажу. Але я точно не став би кохатися з тобою, якби ти чітко не дала зрозуміти, що готова до цього.
Ох, який сором! Вона знала, що він сказав правду. Тепер його обличчя було похмуре й занепокоєне, він стривожено перебирав пальцями. Коли-не-коли він скидав на неї розгніваним оком.
– Хіба твій чоловік тобі не пробачить? – запитав він трохи згодом.
– Я його про це не просила.
Він мимовільно стиснув кулаки. Вона побачила, як він стримав вигук досади, що мало не злетів з його вуст.
– То чому б тобі не піти до нього й не віддатися на його милість? Якщо він так сильно тебе кохає, як ти кажеш, то не зможе не пробачити.
– Як погано ти його знаєш!
26
Вона витерла очі. Постаралася опанувати себе.
– Чарлі, якщо ти мене покинеш, я помру.
Тепер вона намагалася викликати в нього співчуття. Треба було відразу йому сказати. Коли він дізнається, перед яким жахливим вибором вона поставлена, його великодушність, його відчуття справедливості, його чоловіча гідність так розбурхаються, що він думатиме лише про те, яка небезпека їй загрожує. Ох, як сильно їй хочеться опинитися в затишку його ніжних обіймів!
– Волтер хоче, щоб я поїхала з ним у Мей-тан-фу.
– Але ж там епідемія холери. Такого сильного спалаху вже п’ятдесят років не бувало. Жінці там немає чого робити. Тобі ні в якому разі не можна туди їхати.
– Якщо ти від мене відступишся – доведеться.
– Ти про що? Я не розумію.
– Волтер їде на заміну померлому лікареві-місіонеру. І хоче, щоб я їхала з ним.
– Коли?
– Зараз. Відразу ж.
Таунсенд відсунувся назад разом зі стільцем і глянув на неї спантеличено.
– Може, я зовсім розгубив мізки, бо щось не складу докупи, що ти говориш. Якщо він хоче, щоб ти їхала з ним, то що тоді з розлученням?
– Він дав мені вибір. Або я їду в Мей-тан-фу, або він звертається до суду.
– Он воно що. – Таунсендів тон зовсім трішки змінився. – Думаю, з його боку це досить порядно, хіба ні?
– Порядно?
– Ну, він сам рветься туди поїхати. Особисто мене таке не цікавить. Безсумнівно, він дістане орден Підв’язки, коли повернеться.
– А як же я, Чарлі? – вигукнула вона з болем.
– Ну, напевно, якщо він хоче, щоб ти поїхала, то, враховуючи обставини, думаю, ти не можеш відмовитися.
– Це означає смерть. Вірну смерть.
– Ох, чорт забирай, не перебільшуй. Навряд чи він брав би тебе з собою, якби так думав. Ти ризикуєш не більше за нього. Власне, якщо пильнувати – ризику ніякого. При мені тут бував один спалах холери, а я й оком не повів. Головне – не їсти нічого сирого: ні фруктів, ні салатів, і кип’ятити питну воду. – Він говорив дедалі впевненіше й легше, зникала його похмурість, на її місці з’являлася жвавість. Він майже радів. – Врешті, це його робота, хіба ні? Він цікавиться мікробами. Щиро кажучи, для нього це хороша можливість.
– А як же я, Чарлі? – повторила вона, цього разу не з болем, а з жахом.
– Ну, щоб зрозуміти людину, найкраще – уявити себе на її місці. З його погляду, ти повелася непристойно, й він хоче забрати тебе подалі від спокуси. Я завжди думав, що він ніколи не захоче з тобою розлучитися, на мій погляд, він не з таких. Він зробив пропозицію, яку вважав дуже щедрою, а ти його розсердила, коли відмовилася. Не хочу тебе звинувачувати, але заради загального добра тобі варто було її таки розглянути.
– Але ж хіба ти не бачиш, що мене це вб’є? Хіба ти не розумієш, що він везе мене туди, бо знає, що це неминуча смерть?
– Ох, люба моя, не кажи так. Ми у збіса незручному становищі й справді не маємо часу на мелодрами.
– Ти просто не хочеш нічого розуміти. – Ох, як їй страшно, як болить серце! Не сором і закричати. – Ти не можеш послати мене на вірну смерть. Якщо в тебе не лишилося до мене ні любові, ні співчуття, то хоч постався по-людськи.
– Послухай, ти забагато від мене вимагаєш. На мій погляд, твій чоловік поводиться досить шляхетно. Він готовий тобі пробачити, якщо ти даси йому таку змогу. Він хоче відвезти тебе геть, аж тут з’явилася можливість повезти тебе туди, де кілька місяців ти пробудеш подалі від спокуси. Я не кажу, що Мей-тан-фу – це курорт, таких китайських міст я не знаю, але немає чого через це так перейматися. Власне, саме цього й не варто робити. Думаю, багато людей помирає не так від самої хвороби, як від страху нею захворіти.
– Але мені вже страшно. Коли Волтер про це сказав, я мало не зомліла.
– Розумію, спочатку тебе це шокувало, але коли обдумаєш усе зважено, то заспокоїшся. Не кожному на долю випадає можливість дістати такі враження.
– Я думала, я думала…
У пориві страждання вона похитувалася вперед-назад. Він мовчав, і його обличчя знову набуло похмурого виразу, якого вона раніше ніколи не бачила. Кітті вже не плакала. Сльози її висохли, вона була спокійна, а її голос, хоч і тихий, звучав твердо.
– Ти хочеш, щоб я поїхала?
– Ну, вибору немає, хіба ні?
– Справді немає?
– Мушу визнати: якщо твій чоловік звернеться в суд і виграє справу, я однаково не зможу з тобою одружитися.
Напевно, йому здалося, що минула вічність, перш ніж вона відповіла. Вона повільно підвелася.
– Навряд чи мій чоловік і справді збирався йти до суду.
– То якого біса ти налякала мене мало не до смерті?
Вона спокійно на нього глянула.
– Він знав, що ти від мене відступишся.
Кітті змовкла. Потроху, як буває, коли вчиш іноземну мову й читаєш сторінку, що спочатку здається зовсім
