Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
– Містер Таунсенд ще не прийти. Ви піти вгорі, так?
Вона пішла вглиб магазину й піднялася хиткими темними сходами. Китаєць піднявся за нею й відімкнув двері в спальню. Там було душно, стояв їдкий запах опіуму. Вона сіла на скриню з сандалового дерева.
Незабаром вона почула важкі кроки на скрипливих сходах. Таунсенд увійшов і зачинив за собою двері. У нього на обличчі застиг похмурий вираз, який розтанув, щойно він побачив її й чарівно всміхнувся у своєму звичному стилі. Він швидко її обійняв і поцілував у губи.
– Тож у чому справа?
– От просто побачила тебе, і вже полегшало, – всміхнулася вона.
Він сів на ліжко й запалив сигарету.
– У тебе змучений вигляд.
– Ще б пак, – відповіла вона. – Здається, за всю ніч не склепила очей.
Він перевів на неї погляд. Він усе ще усміхався, але його усмішка стала дещо силувана й неприродна. Кітті наче побачила зблиск тривоги в його очах.
– Він знає, – видихнула вона.
Якусь мить вони мовчали.
– Що він сказав?
– Нічого.
– Справді? – Він розсерджено на неї глянув. – То з чого ти взяла, що він знає?
– З усього. З його погляду. З того, як він говорив за вечерею.
– Він був різкий?
– Ні, навпаки, бездоганно ввічливий. Вперше, відколи ми одружені, він не поцілував мене на ніч.
Вона опустила погляд, не впевнена, чи Чарлі її зрозумів. Зазвичай Волтер обіймав її й довго цілував, наче не міг відірватися. Під час цього поцілунку його тіло сповнювалося ніжності й пристрасті.
– Як думаєш, чому він нічого не сказав?
– Не знаю.
Обоє змовкли.
Кітті непорушно сиділа на дерев’яній скрині й не зводила стривоженого погляду з Таунсенда. Його обличчя знову спохмурніло, між брів з’явилася складка. Кутики його губ трохи опустилися. Але раптом він підняв голову і в його очах затанцювали чортики.
– Напевно, він і не збирається нічого казати.
Вона не відповіла. Не збагнула, про що він.
– Зрештою, він не перший заплющить очі на ситуацію такого штибу. Що хорошого йому дасть скандал? Якби йому хотілося скандалу, він би домігся, щоб ти його впустила в кімнату. – Очі його зблиснули, а губи розтягнулися в широку усмішку. – Оце б ми з тобою осоромилися.
– Бачив би ти, яке в нього було обличчя вчора ввечері.
– Звісно, він засмутився. Природно, що його це шокувало. Для будь-якого чоловіка це збіса принизливо. Виглядаєш як дурень. Волтер не справляє враження людини, що схильна виносити на люди свої домашні справи.
– Напевно, ні, – відповіла вона автоматично. – Волтер дуже чутливий, я це зрозуміла.
– Отож, нам це тільки на руку. Завжди варто уявити себе на місці іншої людини й запитати себе, як би ти вчинив. У такій ситуації в чоловіка є лише один спосіб не осоромитися – вдати, що нічого не знає. Закладаюся, що він саме так і вчинить.
Що більше Таунсенд говорив, то життєрадіснішим ставав. Його сині очі блищали, до нього повернулася його звична веселість. Він випромінював збадьорливу впевненість.
– Бачать небеса, я не хочу його очорняти, але якщо говорити по суті, то бактеріолог – не велике цабе. Може так статися, що я перейму посаду губернатора в Сіммонса, тож Волтерові на руку мати зі мною дружні стосунки. Він, як і всі ми, має пильнувати роботу, яка його годує, – думаєш, міністерство у справах колоній стане на бік чоловіка, що зчинить бучу? Повір мені, він виграє, якщо триматиме язика за зубами, і втратить усе, якщо наробить шуму.
Кітті знічено здригнулася. Вона знала, який Волтер сором’язливий, і могла повірити, що боязнь скандалу, страх перед увагою громади могли на нього вплинути, але не вірила в те, що ним керувало прагнення наживи. Хай вона не дуже добре його знала, але Чарлі не знав його взагалі.
– Ти помітив, що він шалено мене кохає?
Він не відповів, але всміхнувся їй своїми лукавими очима. Вона знала й любила цей його чарівний погляд.
– Що таке? Я знаю, що ти зараз скажеш щось жахливе.
– Ну, знаєш, жінкам часто здається, що їх кохають куди більше, ніж насправді.
Вперше вона засміялася. Його впевненість передавалась і їй.
– Які жорстокі слова!
– Звертаю твою увагу, що останнім часом ти не надто непокоїлася про свого чоловіка. Можливо, він уже не так сильно тебе любить, як колись.
– Хай там як, а я ніколи не стану обманюватися ілюзією, що ти мене шалено кохаєш.
– А отут ти помиляєшся.
Ох, як приємно їй було почути ці слова! Вона їм вірила, і віра в його пристрасть зігріла їй душу. Доки говорив, він підвівся з ліжка, підійшов до скрині, сів поруч неї й обійняв за талію.
– Не забивай більше цими прикрощами свою гарненьку голівку, – сказав він. – Кажу тобі, немає чого боятися. Я цілковито впевнений, що він вдасть, наче нічого не знає. Знаєш, такі справи неймовірно важко довести. Ти кажеш, що він тебе любить, можливо, він не хоче тебе назавжди втратити. Присягаюся, якби ти була моя дружина, я на що завгодно пішов би, тільки б цього уникнути.
Вона прихилилася до нього. Обм’якла й відкинулася на його руку. Кохання до нього, що горіло в її серці, обпалювало до болю. Його слова зачепили її: може, справді Волтер любить її так пристрасно, що готовий терпіти будь-які приниження, якщо вона іноді дозволятиме йому себе любити. Вона це розуміла через своє почуття до Чарлі. Нею прокотилася хвиля гордості, а водночас і слабке почуття зневаги до чоловіка, який може кохати так сліпо.
Вона ласкаво обійняла Чарлі за шию.
– Ти просто чудовий. Я тремтіла, як осиковий листок, коли прийшла сюди, а з тобою все минулося.
Він узяв її лице в долоні й поцілував у губи.
– Кохана.
– Ти так вмієш мене втішити, – зітхнула вона.
– Я певний, що тобі нема чого непокоїтися. І ти ж знаєш, що я буду поряд. Я тебе не підведу.
Вона забула свої страхи, але на якусь мить чомусь пошкодувала, що розбилися її плани на майбутнє. Тепер, коли небезпека була позаду, вона мало не хотіла, щоб Волтер наполіг на розлученні.
– Я знала, що можу на тебе розраховувати, – сказала вона.
– А як інакше?
– Ти
