Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

— Кажу тобі, я щойно впоров дурницю і тепер не знаю, що робити.

На кілька секунд запала тиша, а потім Чарлі сказав:

— Рею, може, ти думаєш... Може, ти думаєш, що у мене є інша. Що я тому й поїхав тепер з дому. Мені тут спало на думку, що ти, може, щось таке підозрюєш. Зрештою, такий висновок сам по собі напрошується з усього, що ти бачив. З того, як поводилася Емілі, коли я їхав... з усього цього. Але ти помиляєшся.

— Так, розумію. Але слухай, мені треба поговорити з тобою про дещо інше...

— Просто прийми це як факт, Рею. Ти помиляєшся. Нема в мене ніякої іншої. Я їду у Франкфурт на зустріч із приводу зміни нашої агенції у Польщі. Ось куди я зараз їду.

— Авжеж, я зрозумів.

— Та й не було її ніколи, іншої жінки. Я й не дивився ні на кого, принаймні з якимись серйозними намірами не дивився. Це правда. Чистісінька правда, чорт забирай, і нічого, крім правди!

Він уже кричав, хоча йому, цілком можливо, просто доводилося перекрикувати гамір у залі відльоту. А тоді змовк, і я нашорошив вуха, намагаючись зрозуміти, чи він, бува, знову не плаче, та чув лише типовий для аеропорту шум. Зненацька Чарлі озвався знову:

— Я знаю, про що ти думаєш. Ти думаєш: гаразд, іншої немає. А от як щодо іншого? Ну-бо, зізнавайся, ти ж щось таке думаєш, правда? Ну, скажи, це ж так?

— Насправді ні. Мені й на думку ніколи не спадало, що ти можеш бути геєм. Навіть тоді, коли ти після випускних напився в дим і вдавав...

— Замовкни, придурку! Я не про це, я про іншого — потенційного коханця Емілі! Коханець Емілі: існує щось таке у природі чи ні?! Ось я про що. І відповідь на це питання, як на мене, — ні, ні і ще раз ні! Розумієш, за всі ці роки я вивчив її вздовж і впоперек. І от власне тому, що я знаю її як свої п’ять пальців, мені тепер впадає в око одна річ... Вона почала про щось таке думати. Саме так, Рею: вона почала позирати на інших чоловіків. Таких, як той клятий Девід Корі!

— Хто це?

— Девід Корі? Адвокат один, слизький такий мерзотник, цвіте тепер і пахне. Як цвіте і чим пахне, мені відомо до найменших подробиць, бо Емілі мені всі вуха про нього протуркотіла.

— То ти думаєш... вони зустрічаються?

— Ні, я ж щойно тобі сказав! Між ними нічого немає — принаймні поки що! Зрештою, з тим клятим Девідом їй і не світить нічого: він одружений із одною гламурною кралею, яка працює на «Конде-Наст».

— Ну, тоді все добре...

— Нічого не добре, бо є ще Майкл Аддісон. І Роджер Ван Ден Берґ — висхідна зірка з «Мерріл Лінч», щороку їздить на Всесвітній економічний форум...

— Чарлі, прошу, послухай. У мене тут проблема. Наче й невеличка, якщо дивитися зі сторони. Але все одно проблема. Тільки вислухай, будь ласка.

Нарешті я отримав шанс розповісти йому про те, що трапилося. Переповів усе якомога чесніше, хоча, либонь, свої думки з приводу того, що Емілі могла залишити мені конфіденційне послання, таки дещо затушував.

— Це було геть по-дурному, знаю, — сказав я насамкінець. — Але вона сама залишила його просто на столі в кухні.

— Ага, — голос Чарлі звучав тепер набагато спокійніше. — Ага. Ну, що ж, ти таки влип, мушу тобі сказати.

І він засміявся. Трохи збадьорившись, я засміявся і собі й мовив:

— Мабуть, надто близько беру до серця. Зрештою, це ж не її особистий щоденник чи щось таке, а лише нотатник... — Говорив я щораз тихіше, а тоді й узагалі змовк, бо Чарлі далі сміявся, і в його сміхові звучали вже нотки явно істеричні. Нарешті сміх стих, і він без зайвих викрутасів сказав:

— Якщо вона дізнається, то яйця тобі відірве.

Запала коротка пауза, і кілька секунд я чув лише шум аеропорту. Потому Чарлі озвався знов:

— Років шість тому я так само розгорнув був той її нотатник... тобто не той самий, а за відповідний рік. Суто випадково, коли сидів собі на кухні, а Емілі куховарила. Так, знаєш, мимохідь, не особливо замислюючись, коли щось їй говорив. То вона відразу помітила і була дуже невдоволена. Власне, й сказала тоді, що яйця мені відірве. Якраз орудувала качалкою, і я бовкнув, що цим інструментом такої погрози не виконаєш. Ну, вона й відповіла, що качалка — то вже на потім, аби гарненько відірване почавити.

Голос Чарлі стих, і тепер до мене долинало лише оголошення про посадку на якийсь рейс.

— То що ж мені робити, як ти гадаєш? — запитав я.

— А що ти можеш зробити? Розгладжуй ті сторінки далі. Може, вона й не помітить.

— Та я пробував, але то все марно, нічого не виходить. Вона не зможе не помітити...

— Слухай, Рею, у мене зараз купа всього на голові. Я що намагаюся тобі сказати: всі ті чоловіки, про яких мріє Емілі, насправді у потенційні коханці їй не годяться. Вона ними захоплюється тільки тому, що вбила собі в голову, начебто вони бозна-чого досягнули. А недоліків їхніх не бачить. Не бачить усієї їхньої... брутальності. Так чи так, у них із нею нічого спільного. Сміх це крізь сльози чи сльози крізь сміх — хтозна, але вся штука в тому, що у глибині душі любить вона все-таки мене. Усе ще любить. Я ж бачу це, бачу.

— То ти не знаєш, що мені порадити.

— Ні, до дідька, таки не знаю! — Чарлі знову кричав на все горло. — Сам покумекай, як виплутатися! Я зараз сідаю на свій літак, а ти — на свій! Який долетить, який розіб’ється — ми ще побачимо!

І він від’єднався. Я ж плюхнувся на канапу і набрав у груди повітря. А тоді спробував переконати себе, що робити з мухи слона не варто, та все одно відчував, як десь у животі поволеньки бубнявіє нудотна хвиля паніки. У голові спалахували всілякі ідеї. Одна полягала в тому, щоби просто накивати п’ятами з квартири, до Чарлі й Емілі опісля не зголошуватися і лише через кілька років надіслати їм обережного, зваженого листа. Утім, навіть у тодішньому своєму стані я відкинув цю