Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
Він поволі рушив уперед тротуаром, страшенно пригнічений. Я поквапився назад по валізу і покотив її на коліщатах слідом. На вулиці так само було повно люду, тож устигати за Чарлі й водночас ухилятися та петляти, щоб не зачіпати валізою перехожих, було зовсім не просто. Проте він знай ішов собі, не стишуючи кроку, байдужий до всього навколо.
— Вона вважає, що я опустив руки, — вів далі Чарлі. — Аж ніяк. У мене все чудово. Безмежні обрії — це, звісно, прегарно, доки ти молодий. Але у нашому віці треба... треба вже мати якусь перспективу. Ось що крутиться у мене в голові щоразу, коли Емілі починає мене довбати. Перспектива, їй потрібна перспектива. І я постійно говорю сам собі: слухай, у тебе все прекрасно. Подивися краще на силу-силенну інших, на наших знайомих. Подивися на Рея. Подивися, що зробив зі своїм життям він — свинство та й годі. Але їй потрібна перспектива.
— І ти вирішив запросити в гості мене. На роль пана Перспективи.
Чарлі нарешті спинився і звів на мене очі.
— Зрозумій мене правильно, Рею. Я не кажу, що ти якийсь жахливий невдаха чи щось таке. Ти ж не наркоман і не вбивця, я розумію. Але подивися правді у вічі: твої досягнення супроти моїх здаються доволі-таки бліденькими. Тому-то я й прошу, дуже прошу тебе мені допомогти. Ми — на краю прірви, я у розпачі, мені потрібна твоя допомога. І про що я прошу, заради Бога? Просто побути собою — таким самим приємним, як завжди. Не більше і не менше. Зроби це для мене, Реймонде. Для мене й Емілі. Між нами ще не все закінчено, я знаю. Просто побудь собою тих кілька днів, доки я повернуся. Я ж не аж так багато від тебе хочу, правда?
Я глибоко вдихнув і сказав:
— Гаразд, якщо ти думаєш, що це допоможе. Але ж Емілі рано чи пізно все одно здогадається, хіба ні?
— Чого б це? Їй відомо, що в мене важлива зустріч у Франкфурті. Для неї все це має цілком природний вигляд. Вона лише опікуватиметься гостем та й годі. Це їй до вподоби, та й ти їй теж не байдужий. О, глянь, таксі. — Він несамовито замахав руками, а побачивши, що водій гальмує, схопив мене за плече. — Дякую тобі, Рею. Ти допоможеш нам усе це втрясти, я знаю.
Повернувшись, я застав у квартирі зовсім іншу Емілі. Вона зустріла мене так, як годилося б зустрічати якогось дуже вже немолодого, немічного родича, підбадьорливо всміхалася й лагідно торкалася до руки. Коли я погодився випити чаю, Емілі провела мене на кухню, посадила за стіл, а тоді на кілька секунд завмерла, розглядаючи мене з виразом очевидного занепокоєння на обличчі. Врешті вона м’яко сказала:
— Мені страх як прикро, Реймонде, що я так на тебе накинулася... Я не мала права так з тобою розмовляти. — Тоді заходилася готувати чай, а тим часом продовжувала: — Це ж уже роки минули відтоді, як ми вчилися в університеті. Завжди я про це забуваю. Ні з ким із інших наших друзів мені б і на думку не спало говорити таким тоном. Але дивлюся ото на тебе — і ніби переношуся назад у ті часи, починаю поводитися так, як ми всі тоді поводилися, й усе решта просто вилітає з голови. Тож не бери близько до серця, направду.
— Та нічого я не беру до серця. — Я все ще прокручував собі подумки останню розмову з Марлі, а тому вигляд мав, либонь, дещо відсторонений. Емілі, схоже, витлумачила це по-своєму, бо голос її зазвучав іще м’якше.
— Мені так шкода, що ти через мене засмутився. — Вона акуратними рядами викладала на тарілці переді мною печиво. — Річ у тім, Реймонде, що в ті часи ми могли говорити тобі практично що завгодно, ти просто сміявся собі, ми сміялися, все перетворювалося на великий жарт — та й уже. Це так по-дурному з мого боку — думати, що ти зовсім не змінився.
— Ну, насправді я десь такий і залишився. Мене твої слова анітрохи не зачепили.
— Я не усвідомлювала, — говорила далі вона, явно мене не слухаючи, — наскільки ти тепер інакший. Як близько до самісінького краю ти опинився.
— Послухай, Емілі, зі мною не все так погано...
— У мене враження, що після всіх цих років ти — наче риба, яку викинуло на берег. Або ні — наче той, хто спинився просто над прірвою. Ще один легесенький поштовх — і ти зламаєшся.
— Упадеш, ти хочеш сказати.
Вона саме шпорталася коло чайника, але тієї миті обернулася і глянула на мене:
— Ні, Реймонде, такого не кажи. Навіть жартома. Такого я від тебе навіть чути не бажаю.
— Ти мене не так зрозуміла. Ти сказала, я зламаюся, але якщо я — над прірвою, то логічніше мені впасти вниз, а не зламатися.
— Ех, бідолаха. — Вона й далі, схоже, не тямила, про що я. — Ти — лише оболонка того, тодішнього Реймонда.
Цього разу я вирішив, що краще буде промовчати, і якусь хвилю ми не озивалися, чекаючи, доки закипить чайник.
Потім Емілі заварила чай і поставила на стіл одну чашку — для мене.
— Я дуже перепрошую, Рею, але мені треба повертатися до офісу: маю ще дві зустрічі, які ніяк не можна проґавити. Якби я тільки знала, в якому ти стані, то нізащо тебе не залишила б, заздалегідь змінила би плани. Але ж я не знала, і тепер на мене чекають. Бідолашний Реймонд. Що ж ти тут робитимеш сам-один?
— Усе буде чудово. Чесно. Знаєш, я тут подумав... Може, доки тебе не буде, я приготую обід? Ти не повіриш, але я став направду незлецьким кухарем. Коли нам треба було готувати той святковий стіл на Різдво...
— Страх як мило, що ти хочеш допомогти. Але, як на мене, найкраще тобі зараз відпочити. Зрештою, незнайома кухня — це такий стрес. Чому б тобі
