Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. A-тебе? У-тебе-є-діти?».
Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».
Наприкінці вісімдесятих ходили чутки, що можна непогано заробити, викладаючи англійську в Японії, і я серйозно подумував туди поїхати, але не склалося. Розглядав я і мандрівку до Бразилії, ба навіть прочитав кілька книжок про особливості тамтешньої культури і послав запит на бланк заявки. Проте у таку далечінь мене все ж не занесло. Південна Італія, нетривалий період у Португалії, потім знову назад сюди, в Іспанію. А тоді раптом не встигаєш озирнутися — і ось тобі вже сорок сім, і на зміну тим, з ким ти колись розпочинав, уже прийшло нове покоління, яке пліткує на інші теми, вживає інший дурман і слухає іншу музику.
Тим часом Чарлі з Емілі одружилися й оселилися в Лондоні. Коли у них з’являться діти, сказав мені якось Чарлі, вони візьмуть мене за хрещеного батька для котроїсь дитини. Утім, цього так і не трапилося. Маю на думці, дитина так і не народилася, а тепер, напевне, вже надто пізно. Мушу зізнатися, я завжди почувався через це дещо розчарованим. Либонь, мені від самого початку уявлялося, що, ставши комусь із їхніх дітей хрещеним батьком, я здобуду таку собі офіційну ниточку, хоч і вельми тоненьку, яка пов’яже їхнє життя у Лондоні з моїм на континенті.
Так чи інак, на початку цього літа я поїхав до Лондона — у гості до них. Про мій приїзд ми домовилися добряче заздалегідь, і коли я за кілька днів перед тим зателефонував, аби переконатися, що нічого не змінилося, Чарлі сказав, що в них обидвох «усе пречудово». Тож я не мав жодної причини сумніватися, що після кількох далеко не найкращих у своєму житті місяців зможу нарешті розслабитися там, де мені незмінно намагалися всіляко догоджати.
Коли я виходив тієї сонячної днини з найближчої станції метро, мої думки вертілися, властиво, навколо того, які цікаві зміни могли статися у «моїй» кімнаті за час, що минув після мого останнього приїзду. Упродовж років я майже завжди заставав там щось новеньке. Одного разу то був якийсь електронний пристрій, що мерехтів індикаторами в кутку, іншого — взагалі опоряджений наново інтер’єр. Хай там як, а щоразу — наче то було вже майже питання принципу — те місце готували для мене так, мовби я поселявся в якийсь шикарний готель: викладені рушники, бляшанка з печивом на тумбочці біля ліжка, підбірка компакт-дисків на туалетному столику. Кілька років тому Чарлі завів мене в кімнату і заходився з якоюсь безжурною гордістю клацати вимикачами, то вмикаючи, то вимикаючи всілякі майстерно сховані світильники: за узголів’ям ліжка, над гардеробом і так далі. Ще одне клацання — щось буркотливо загуділо, і на обидвох вікнах почали опускатися жалюзі.
— Слухай, Чарлі, ну навіщо мені жалюзі? — запитав я тоді. — Я хочу бачити, що там надворі, коли прокидаюся. Штор цілком достатньо.
— Ці жалюзі — швейцарські, — відповів він так, наче це все пояснювало.
Цього разу, одначе, Чарлі вів мене вгору сходами, бурмочучи щось собі під ніс, і лише коли ми ввійшли до моєї спальні, я збагнув, що то він вибачався. Такою я не бачив цієї кімнати ще ніколи. На незастеленому ліжку перекосився поплямлений матрац. На підлозі громадилися купи журналів і книжок у паперових обкладинках, тут-таки лежали клунки зі старим одягом, валялися хокейна ключка і перевернута магнітофонна колонка. Я просто закляк на порозі й так і стояв, витріщаючись на все це, доки Чарлі розчищав місце, щоб поставити мою сумку.
— У тебе такий вигляд, наче ти зараз вимагатимеш менеджера, — озвався він з якоюсь гіркотою в голосі.
— Та ні, ні. Просто незвично тут таке бачити.
— Безлад, я знаю. Безлад, — Чарлі сів на матрац і зітхнув. — Я сподівався, прибиральниці якось дадуть із цим раду. Але вони не дали. Хто його зна, чому.
Він, схоже, був дуже пригнічений, але раптом знову зірвався на ноги.
— Слухай-но, а ходімо кудись на ланч. Я залишу Емілі записку. Посидимо без поспіху, поїмо, а доки повернемось, у твоїй кімнаті — та й у цілій квартирі — вже буде лад.
— Але ж не можемо ми просити Емілі все тут поприбирати.
— Ой, та вона не сама це робитиме. Зв’яжеться з прибиральницями. Вона знає, як до них допастися. У мене навіть номера їхнього нема.
