Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

тому. Відтоді й Джанкарло, й Ернесто, й усі решта хлопці, крім нас із Фабіаном, пороз’їжджалися хто куди. Про нашого юного угорського маестро я не згадував довго, аж доки він днями не трапив мені на очі у нас на площі. Упізнати його було не важко. Він, звісно, трохи додав на вазі, добряче поширшав у плечах. У жесті, яким підкликав офіціанта, була якась нетерплячість — хоча, не виключено, мені це просто примарилося, — щось схоже на ту безцеремонність, яка приходить разом із гіркотою, що її часом приносить життя. Втім, цілком можливо, це з мого боку не надто справедливо. Зрештою, я ж бачив його тільки мигцем. Хай там як, а він, схоже, втратив те притаманне юності прагнення робити іншим приємність і ґречні манери, якими вирізнявся раніше. Що ж, не найгірше, як для нашого світу, — либонь, скажете ви.

Я би підійшов і поговорив із ним, та доки ми дограли свою програму, його за столиком уже не було. Хтозна, може, він опинився тут лише на кілька годин. Одягнений був у костюм — не якийсь особливо вишуканий, звичайний, — тож, імовірно, працює тепер на регулярній основі в якомусь офісі. Можливо, був десь тут неподалік у справах і заїхав у наше місто пригадати давні часи, хто знає? Якщо він з’явиться ще на площі, а в мене якраз буде перерва, я таки підійду перекинутися з ним словом-другим.