Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

— А, так-так, хлопець із віолончеллю... Цікаво, чи він і далі з тією американкою.

— Ні, звісно, — відповів я. — Хіба ти не пам’ятаєш? Та історія тоді й закінчилася.

Фабіан стенув плечима і зосередився на своїх нотах, а за мить ми розпочали вже наступний номер.

Мені стало трохи прикро, що Фабіан не виявив більше інтересу, але він, наскільки пригадую, ніколи тим молодим віолончелістом особливо й не цікавився. Бачте, Фабіан, він же й грав тільки по барах та кафе. Не те що Джанкарло, наш тодішній скрипаль, чи Ернесто, який був у нас за басиста. Вони вивчали музику систематично, а тому хтось на кшталт Тібора завжди викликав у них щирий захват. Можливо, до цього захвату домішувалася ще й дрібка заздрості, адже музичну освіту Тібор здобув першокласну й у нього все було попереду. Та, якщо чесно, їм, як на мене, просто подобалося брати під своє крило таких-от Тіборів і трохи за ними наглядати, а може, й готувати до того, що чекає попереду, до ймовірних розчарувань, з якими неминуче доведеться колись зіткнутися.

Те літо сім років тому було незвично гаряче, й іноді навіть тут, у нашому місті, здавалося, наче ти десь ген на Адріатиці. Понад чотири місяці ми грали назовні, під тентом кафе, перед столиками на площі, і навіть попри два чи три електровентилятори, що гуділи навколо, спека таки добряче нас діймала. Проте загалом сезон видався вдалий, туристів приїжджало багато, особливо з Німеччини й Австрії, та й місцевих, які втікали від жаріні на узбережжі, теж було чимало. А ще того літа ми почали помічати серед приїжджих росіян. Сьогодні на туристів з Росії ніхто вже не звертає уваги, вони нічим особливим не вирізняються. Тоді ж то були ще рідкісні пташки — рідкісні настільки, що їм оглядались услід. Дивно одягнені, вони ходили повсюди сторожко, ніби новачки у школі. Тібора ми вперше побачили, коли мали перерву між виступами і підживлялися за великим столом, який у кафе ставили збоку спеціально для нас. Він сидів неподалік, проте знай підхоплювався на ноги і переставляв футляр зі своєю віолончеллю так, щоб на нього не потрапляло сонце.

— Гляньте, — сказав Джанкарло, — онде студент-музикант з Росії, якому нема на що жити. І що ж він робить? Правильно, викидає гроші на каву, і то не де-небудь, а на головній площі.

— Дурень, бігме, дурень, — озвався Ернесто. — Але дурень романтичний. Помиратиме з голоду, але від утіхи посидіти від обіду до самого вечора у нас на площі не відмовиться.

Тібор був худорлявий, мав волосся пісочного кольору і носив геть немодні окуляри у велетенській оправі, які робили його схожим на панду. Він з’являвся на площі день у день, і — не пам’ятаю, як саме це почалося, — незабаром ми вже сиділи і балакали з ним у перервах між виступами. Іноді, якщо він приходив увечері, ми після виступу кликали його до свого гурту, а вряди-годи ще й частували вином та хрусткими скибочками підсмаженого хліба.

Невдовзі ми з’ясували, що Тібор не росіянин, а угорець; був він, либонь, трохи старшим, аніж нам здалося спочатку, бо навчався вже і в Королівській музичній академії у Лондоні, і два роки під орудою Олега Петровича у Відні. Там йому спершу довелося нелегко, але з часом він таки призвичаївся до легендарних уже нападів гніву, властивих старому маестро, і Відень покидав з упевненістю — і з кількома запрошеннями від розкиданих по всій Європі хоч і невеликих, але престижних концертних залів. Та згодом концерти почали скасовувати через низький інтерес з боку публіки, і тоді довелося йому грати музику, яка нічого, крім відрази, в нього не викликала; жити в готелях було надто дорого, або ж треба було миритися з далеко не найкращими умовами.

Тож добре організований мистецько-культурний фестиваль, який проводять у нашому місті, став для Тібора давно вже потрібною нагодою бодай спробувати дати своїй кар’єрі новий поштовх, а коли давній приятель з Королівської академії ще й запропонував безкоштовно пожити влітку у нього в помешканні на березі каналу, він не вагався ані хвилини. Наше місто, за словами Тібора, дуже йому подобалося, але грошей постійно бракувало, і хоч він давав час од часу сольні концерти, мусив тепер добре подумати, як бути далі.

Послухавши кілька разів про всі ці труднощі, Джанкарло й Ернесто вирішили, що треба спробувати якось йому допомогти. Ось так Тібор і зустрівся з паном Кауфманном, далеким родичем Джанкарло з Амстердама, який мав непогані зв’язки у світі готельного бізнесу.

Той вечір я пам’ятаю дуже добре. Літо допіру почалося, і пан Кауфманн, Джанкарло, Ернесто й усі решта, зокрема і я, сиділи у задній кімнаті кафе і слухали, як грає на віолончелі Тібор. Той розумів, звісно, що для нього це щось на кшталт прослуховування у пана Кауфманна, і тепер мені цікаво згадувати, як сильно він того вечора старався. Тібор вочевидь був нам дуже вдячний і неабияк зрадів, коли пан Кауфманн пообіцяв після повернення до Амстердама зробити для нього все, що зможе. Та коли кажуть, що того літа Тібор змінився на гірше, що став, собі ж на шкоду, задирати носа і що все це почалося через ту американку, то, мабуть, щось у цьому таки є.

Ту жінку він помітив, коли пив свою першу каву. На площі панувала приємна прохолода: до полудня кафе здебільшого у затінку, а бруківка все ще волога після того, як її полили зі шланга працівники місцевої комунальної служби. Тібор зранку вийшов з дому не поснідавши і тепер заздрісно спостерігав, як жінка за сусіднім столиком замовила собі кілька фруктових коктейлів, а потім — очевидно, піддавшись забаганці, бо ж іще не було й десятої, — полумисок приготованих на парі мідій. Іноді йому здавалося, наче вона теж час од часу крадькома кидає на нього оком, але цим він особливо не переймався.

«На вигляд була дуже симпатична, ба навіть гарна, — розповідав нам тоді Тібор. — Але ж самі бачите, вона на добрих десять-п’ятнадцять років за мене старша, то з якої радості я мав би здогадатися, що все це не просто так?»

Тим-то він забув про неї й думати і вже збирався повернутися до помешкання та кілька годин попрактикуватися, доки не прийде на ланч і не ввімкне те своє радіо сусід, коли раптом, підвівши погляд, побачив ту саму жінку просто перед собою.

Вона широко