Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

— Ну от навіщо тобі після цілого дня в офісі ще й їжею перейматися?

— Ні-ні, Рею, ти просто собі відпочивай, — вона вийняла і поклала на стіл візитну картку. — Тут зазначений мій прямий телефон і мобільний. Я вже мушу йти, але ти можеш телефонувати мені коли завгодно. І пам’ятай, не берися ні за що стресове, доки мене не буде.

Уже якийсь час я періодично помічав, що розслабитися у своєму помешканні мені важко. Якщо я вдома сам, то починаю дедалі сильніше непокоїтися і почуваюся так, ніби забув про якусь надзвичайно важливу зустріч. Та коли випадає нагода залишитися на самоті в чужій оселі, мене частенько проймає приємне відчуття миру і спокою. Найбільше мені до вподоби за таких обставин розлягтися на незнайомій канапі з першою-ліпшою книжкою, яка трапить під руку. Саме так я і зробив після того, як Емілі пішла на роботу. Принаймні зумів прочитати пару розділів «Менсфілд-парку», перш ніж на якихось двадцять хвилин мене таки здолала дрімота.

Коли я прокинувся, квартиру заливало пополудневе сонце. Я підвівся з канапи і надумав трохи понюшкувати навколо. Можливо, доки ми сиділи в ресторані за ланчем, тут справді побували прибиральники, а може, Емілі впоралася сама; хай там як, вигляд велика вітальня мала просто-таки бездоганно охайний. Окрім чистоти, впадав у вічі стильний інтер’єр з сучасними дизайнерськими меблями й усілякими претензійно мистецькими предметами, хоч якийсь недоброзичливець сказав би, можливо, що все це надто очевидно розраховане на зовнішній ефект. Я пробіг очима по книжках, потім оглянув колекцію компакт-дисків. Там були майже винятково рок та класика, але, трохи понишпоривши, я таки натрапив у затіненому кутку на невеличку підбірку, присвячену Фреду Астеру, Четові Бейкеру, Сарі Бон. Мене здивувало, що Емілі не замінила більшої частини своїх улюблених вінілових платівок на відповідні компакт-диски, та особливо замислюватися про це я не став, а перебрався натомість до кухні.

Я саме відчиняв одну за одною кухонні шафки у пошуках якогось печива чи шоколадки, коли помітив на кухонному столі щось схоже на невеличкий записник. На тлі глянцевих мінімалістських поверхонь тієї кухні його опукла пурпурова палітурка несамохіть притягувала до себе увагу. Доки я пив чай, Емілі, шукаючи щось перед самим виходом з дому, у великому поспіху виклала все зі своєї торбинки на стіл, а потім будь-як позапихала назад. Вочевидь, записник зостався лежати тут чисто випадково. Та вже наступної секунди мені сяйнула інша думка: можливо, цей пурпуровий записник — то такий собі інтимний щоденник, і Емілі залишила його на столі цілком свідомо, навмисно, щоб я туди зазирнув; можливо, з тієї чи іншої причини вона не наважується відкритися переді мною сама, тож і вдалася до такого-от способу поділитися своїми переживаннями.

Якусь хвилю я так і стояв, не відводячи від записника очей. Тоді простягнув руку, встромив вказівного пальця поміж сторінки десь посередині й обережно розгорнув. Побачивши всередині густий почерк Емілі, я висмикнув пальця і відступив від столу. Нічого пхати всюди свого носа, переконував я сам себе, хай які там наміри могла мати у момент хвилевої слабкості Емілі.

Я повернувся до вітальні, знову всівся на канапі й прочитав ще кілька сторінок «Менсфілд-парку». Цього разу, одначе, зосередитися мені не вдалося. Подумки я мимоволі знай повертався до пурпурового записника. А раптом то не був імпульсивний учинок? Хтозна, може, вона обмірковувала це не один день. Може, ретельно все обдумувала і писала спеціально для того, щоб я прочитав?

Ще хвилин через десять я таки підвівся, пішов на кухню і став біля столу, дивлячись на пурпурову палітурку. А тоді сів на те саме місце, де раніше пив чай, потягнув записник до себе і розгорнув.

Насамперед я дуже швидко збагнув одне: якщо Емілі й вела щоденник, якому довіряла свої сокровенні думки, то лежав він деінде. Переді мною ж було в найкращому разі щось на зразок тих розхвалених нотатників-календарів; під кожною датою вона понашкрябувала всілякі нагадування для себе, деякі — суто мотиваційного характеру. Один зроблений жирним фломастером запис звучав так: «Якщо ще не подзвонила Матильді: ЧОМУ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ??? ДЗВОНИ!!!».

Інший: «Дочитати клятого Філіпа Рота. Віддати його Маріон!».

Далі, гортаючи сторінки, я натрапив на таке: «Реймонд у понеділок. Лихо, лихо».

Перегорнувши ще кілька сторінок, я прочитав: «Рей завтра. Як пережити?».

І нарешті свіжий, вранішній запис, поряд із нагадуваннями про різні рутинні справи: «Приїзд Кисляка-Кислющого: купити вина, бо інакше таки скиснемо».

Кисляка-Кислющого? Що йдеться про мене, я зрозумів не відразу. Спочатку перебирав усілякі варіанти — клієнт? сантехнік? — та, враховуючи дату і контекст, мусив урешті-решт визнати, що інших гідних кандидатів просто немає. А тоді раптом мені аж дух перехопило від очевидної несправедливості цього прізвиська, і я, сам того не сподіваючись, судомно стиснув кулак, жмакаючи сторінку з образливим написом.

Повівся я з нею не найкраще, але й не надто жорстко, бо ж навіть аркуша не вирвав. Просто одним рухом стиснув пальці, наступної миті опанував себе — та було вже, звісно, запізно. Розкривши кулак, я з’ясував, що жертвою мого гніву впала не тільки та сторінка, але й дві наступні.

Спробував розгладити їх, та вони вперто скручувалися знову — от наче тепер найсокровеннішим їхнім прагненням було перетворитися на жмуток м’ятого паперу.

Так чи так, ще досить довго я ледь не панічно намагався ті пошкоджені аркуші якось розпрасувати чи вирівняти. Врешті, коли я ладен був уже визнати, що всі ці зусилля марні, що приховати скоєне мені не вдасться, десь у квартирі задзвонив телефон.

Спершу я вирішив його проігнорувати і далі розмірковував про ймовірні наслідки того, що допіру трапилося. Та потім увімкнувся автовідповідач, і я почув голос Чарлі, який диктував повідомлення. Чи то мені здалося, що ось вона — рятівна соломинка, чи просто захотілося комусь звіритися, але я й сам незчувся, як притьмом кинувся у вітальню і схопив зі скляного кавового столика телефон.

— О, то ти таки на місці, — Чарлі, схоже, трохи роздратувався через те, що я не дав йому договорити.

— Слухай, Чарлі, я щойно впоров дурницю.

— Я в аеропорту, — сказав він. — Рейс затримали. Хочу зателефонувати на транспортну фірму у Франкфурті, вони мають прислати по мене таксі, але не пам’ятаю їхнього номера. Треба, щоб ти мені його прочитав.

Він пустився давати мені вказівки щодо того, де знайти телефонну книжку,