Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

напевне, поклав телефон у кишеню, бо кілька подальших секунд я чув лише щось схоже на бурчання у животі. Потому він озвався знову: — Мені вже треба йти. Записуй швиденько, готовий? Береш середнього розміру каструлю. Там на плиті, мабуть, якраз щось таке стоїть. Наливаєш десь пів літра води. Додаєш два яловичі бульйонні кубики, десертну ложку кмину, столову ложку паприки, дві столові ложки оцту, не шкодуєш лаврового листка. Зрозуміло? Потім кладеш туди шкіряний черевик так, щоб не замочити підошву. Інакше буде смердіти паленою гумою. Далі вмикаєш газ, доводиш до кипіння, даєш легенько покипіти на малому вогні. І доволі скоро ти відчуєш запах. Не те щоб якийсь жахливий сморід, ні. В оригінальному рецепті Тоні Бартона були ще садові слизняки, але цей запах набагато тонший. Просто смердючий пес та й годі. А де знайти всі ці складники, зараз запитаєш ти. Трави і все решта — в кухонних шафках. У комірці під сходами лежать старі черевики. Черевики, не чоботи. Така зношена пара, я в них ходив колись постійно на щодень. Зносив до дірок, тепер їм пряма дорога на смітник. Візьми один із них. Що там ще? Слухай, Рею, просто йди і зроби так, як я раджу, гаразд? Це — твій порятунок. Кажу ж тобі, коли Емілі люта, з нею жарти погані. Тепер мені треба йти. А, і не забувай: виявляти свої непересічні знання у плані музики не варто.

Можливо, так подіяли отримані вказівки — хоч і сумнівні, проте чіткі й зрозумілі, — але варто було покласти слухавку, як настрій у мене перемінився з панічного на незворушно-діловий. Що робити, я бачив цілком виразно. Тож пішов на кухню і ввімкнув світло. На плиті й справді стояла «середнього розміру» каструля, готова до використання. Я наповнив її пів-на-пів водою і поставив на варильну поверхню. Взявшись до діла, я збагнув, що, перш ніж продовжувати, треба з’ясувати одне ключове питання: скільки у мене є ще часу, щоб довести до кінця всю цю справу. Повернувшись до вітальні, я підняв слухавку і набрав робочий номер Емілі.

Відповіла помічниця, яка повідомила, що в Емілі зараз зустріч. Доброзичливим, але водночас рішучим тоном я наполіг, щоб її таки покликали до телефону, «навіть якщо у неї дійсно якась зустріч». Не минуло й хвилини, як у телефоні почувся голос Емілі.

— Що таке, Реймонде? Що трапилося?

— Нічого не трапилося. Просто дзвоню запитати, як ти там.

— Рею, у тебе якийсь дивний голос. У чому річ?

— Чого це дивний? Я лише подзвонив, щоб дізнатися, коли чекати тебе вдома. Ти маєш мене за неробу, я в курсі, але якийсь більш-менш зрозумілий розпорядок мені все ж хотілося б знати, уяви собі.

— Гаразд-гаразд, Реймонде, не треба сердитися. Дай-но подумати... Мабуть, за годину, а може, й півтори. Мені страшенно прикро, але тут у нас сьогодні така запарка...

— Від години до півтори. Чудово. Це все, що я хотів знати. Добре, то скоро побачимося. Повертайся тепер до своїх справ.

Вона, либонь, хотіла сказати ще щось, але я поклав слухавку і покрокував на кухню, твердо налаштований не дати своєму рішучому настрою випаруватися. Відверто кажучи, мене навіть охопило якесь піднесення, і я вже взагалі не розумів, чому так занепав духом раніше. Я понишпорив у шафках і акуратним рядком виклав біля плити всі трави та приправи, які мали стати мені у пригоді. Потім відміряв усього, скільки треба було, швиденько розмішав і пішов по черевик.

У комірці під сходами ховалася ціла купа доволі жалюгідного на вигляд взуття. Трохи попорпавшись, я знайшов, безперечно, саме ті черевики, про які говорив Чарлі: бувалі в багатьох бувальцях, з обідком прадавньої грязюки, засохлої навколо каблука. Ухопивши одного з них кінчиками пальців, я відніс його на кухню й акуратно поклав у воду так, щоб підошва дивилась у стелю. Потім запалив під каструлею середній вогонь, сів за стіл і став чекати, аж нагріється вода. Коли у вітальні знову задзвонив телефон, відходити від свого варива мені зовсім не хотілося, але голос Чарлі в автовідповідачі все не змовкав, тож довелося врешті-решт прикрутити вогонь і підійти до апарата.

— Що ти там казав? — запитав я. — Ніби на щось скаржився, але я був зайнятий і не мав часу слухати.

— Та я вже в готелі — усього-на-всього тризірковому. Оце нахабство, аж не віриться! Така велика компанія! Кімнатка завбільшки з шухлядку, бодай би їм!

— Але ж тобі там лише кілька ночей перебути...

— Послухай, Рею, є одна річ, щодо якої я був з тобою не цілком відвертий... це стосовно тебе нечесно. Ти ж робиш мені послугу, докладаєш усіх зусиль, намагаєшся нас із Емілі помирити, а я з тобою нещирий...

— Якщо ти про той рецепт собачого запаху, то вже запізно. Процес пішов. Хоча якусь там додаткову траву чи ще щось таке додати можна завжди...

— Якщо я не був з тобою до кінця чесний, то лише тому, що й сам із собою теж не був чесний на всі сто. Але тепер, поза домом, у мене з’явилася нагода краще все це обміркувати. Рею, я сказав був тобі, що нікого більше не маю, але це не зовсім правда. Є одна дівчина... Так, це справді дівчина, їй щонайбільше тридцять минуло. Вона страшенно переймається освітою у країнах третього світу і вишукує способи зробити чеснішою світову торгівлю. Річ зовсім не у сексуальному потягу, то був уже, так би мовити, побічний продукт. Уся штука у тому її незаплямованому ідеалізмі. Це нагадало мені про те, якими були колись ми всі. Ти ж пам’ятаєш, Рею?

— Чарлі, даруй, звісно, але щось я не пригадую, щоб ти коли-небудь був аж таким уже ідеалістом. Насправді ти завжди відзначався граничним себелюбством і схильністю до гедонізму.

— Гаразд, усі ми тоді були нечупарними декадентами, геть усі. Але десь усередині в мені завжди сидів отой інший, сидів і рвався назовні. Ось це мене до неї і привабило...

— Чарлі, а коли це було? Коли це трапилося?

— Коли що трапилося?

— Коли ти закрутив цей роман?

— Та не було ніякого роману! Ми з нею не кохалися, нічого між нами не було. Я навіть на каву її нікуди не зводив. Просто... просто влаштовував усе так, щоб постійно з нею бачитися.

— Як це — постійно з нею бачитися? — На той час я вже перебрався назад на кухню