Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
— Ну, я постійно з нею бачився, — сказав він. — Домовлявся про зустрічі.
— Вона що, дівчина за викликом?
— Та ні, кажу ж тобі, ми з нею жоднісінького разу не кохалися. Вона стоматолог. І я все ходив до неї під вигаданими приводами: то, мовляв, тут щось поболює, то в яснах якийсь дискомфорт... Розтягував, словом, лікування. І врешті-решт Емілі, звісно, здогадалася. — Секунду Чарлі, схоже, намагався погамувати ридання, а тоді дамбу прорвало. — Вона про все дізналася... дізналася... бо я надто захопився зубними нитками! — Тепер він уже майже кричав. — «Ти ж ніколи, ніколи стільки не чистив зуби ниткою», — сказала Емілі!
— Але ж це якесь безглуздя. Що більше ти дбаєш про свої зуби, то менше у тебе причин до неї ходити...
— Та хто там думав про якийсь глузд! Я просто хотів їй догодити!
— Слухай, Чарлі, ти нікуди її не водив, не спав з нею — в чому тоді проблема?
— Проблема в тому, що мені страшенно потрібен був хтось, хто зумів би витягнути назовні того іншого мене, ув’язненого всередині...
— Чарлі, послухай... Відколи ти телефонував востаннє, я таки взяв себе в руки. Відверто кажучи, я думаю, що ти маєш зробити так само. Ми можемо про це поговорити, коли ти повернешся. Але десь за годину прийде Емілі, і мені треба підготуватися. У мене тут якраз усе в розпалі. Та це, певно, і по голосу чути.
— Просто фантастика, до дідька! У нього, бачте, все у розпалі. Чудесно! Ото друзяка чортів...
— Чарлі, як на мене, це через той готель ти так засмутився. Але ти направду мусиш узяти себе в руки. Поглянути на ситуацію у перспективі. І трохи збадьоритися. У мене дійсно все у розпалі. Я тут розберуся з цією псячою історією, а тоді вже підіграю по повній тобі. Емілі, скажу я. Ти тільки глянь, Емілі, який же я нікчема. Як по правді, то більшість людей — жалюгідні нікчеми, десь такі, як я. А от Чарлі не такий. Чарлі — птаха високого польоту...
— Такого казати не можна, звучить абсолютно неприродно.
— Таж не буквально оцими самими словами, дурню. Знаєш, ти просто покладися тут на мене. Ситуація повністю під контролем. Заспокойся. А зараз я мушу йти.
Я поклав слухавку і зазирнув у каструлю. Вариво вже закипіло, було багато пари, але запаху поки що жодного. Я підкрутив вогонь так, щоб кипіло сильніше. Саме тієї миті я раптом відчув, що добре було б ковтнути свіжого повітря, а позаяк тераси на даху обстежити я ще не встиг, то відчинив двері і ступив з кухні надвір.
Як на вечір в Англії на самому початку червня, там було напрочуд приємно. Про те, що я вже не в Іспанії, свідчив лише легкий повів прохолоди, яку ніс вітер. Небо ще не почорніло остаточно, але на ньому вже мерехтіли зорі. За пристінком, яким закінчувалася тераса, на милі й милі навколо виднілися вікна і задні двори розташованих по сусідству осель. У багатьох вікнах уже горіло світло, і якщо примружити очі, то вони що далі, то більше зливалися з зоряними розсипами вгорі. Тераса була не надто велика, але віяло від неї чимось однозначно романтичним. Легко можна було уявити собі пару, яка, вирвавшись із тенет метушливого міського життя, виходить теплого вечора сюди і прогулюється поміж вазонами з зеленими кущиками, обіймаючись та переповідаючи одне одному події минулого дня.
Можна було б залишитися там і надовше, але я боявся розслабитися. Тож повернувся до кухні й, пройшовши повз булькітливу каструлю на плиті, зупинився на порозі вітальні огледіти результати своєї діяльності. І тут-таки зрозумів свою велику помилку: схоже, я зовсім не зумів оцінити своє завдання з перспективи такої істоти, як Гендрікс. Ключовий момент, щойно тепер усвідомив я, полягав у тому, щоб зануритися у Гендріксів дух і подивитися на світ його очима.
Поглянувши на все це під таким кутом, я переконався у неадекватності не лише своїх попередніх старань, але й більшості пропозицій Чарлі. Ну от якого милого жвавому, аж буйному псові з-поміж купи сучасної аудіоапаратури зупинятися саме на відносно невеличкій статуетці вола і її трощити? А ідея розпороти канапу та порозкидати навколо набиття віддавала ідіотизмом і поготів. Щоби вчудити таке, Гендріксові знадобилися б гострі, мов бритва, зуби. Перевернута цукерничка на кухні годилася, але сцену рейваху у вітальні, збагнув я, треба було продумати наново від самого початку.
Я ввійшов у кімнату зігнувшись, щоб побачити її більш-менш із Гендріксової перспективи. Одразу ж у вічі впала купа лискучих журналів на кавовому столику — потенційна ціль, і я, рухаючись за тією ж траєкторією, що й уявна собача морда, зіштовхнув їх на підлогу. Приземлившись, журнали мали там вигляд цілком переконливий. Це мене підбадьорило, тож я став навколішки, розгорнув один із них і зім’яв сторінки так, щоб Емілі, натрапивши рано чи пізно на свій записник, помітила подібність. Утім, цього разу результатом я зостався невдоволений, бо надто вже явно було тут видно людські пальці, а не собачі зуби. Знову я припустився тієї ж помилки, що й раніше: не ототожнив себе достатньою мірою з Гендріксом.
Тоді я опустився навкарачки, схилив над журналом голову й уп’явся у сторінки зубами. Смак мав нотки якихось парфумів, не скажеш, щоб аж такий неприємний. Я розгорнув десь посередині ще один журнал і повторив усе спочатку. Виявилося, що техніка тут потрібна приблизно така, як у тих ярмаркових забавах, коли вам загадують вкусити яблуко, що бовтається у воді, не чіпаючи його руками. Найкраще годилися легкі жувальні рухи, коли щелепи працювали гнучко й без упину: тоді сторінки гарно морщилися і гнулися. З іншого боку, надто акцентований укус просто скріплював аркуші докупи без особливого ефекту.
Я з головою поринув у обмірковування всіх цих тонкощів і, мабуть, саме тому не відразу помітив Емілі, яка стояла у передпокої, за дверима, і дивилася на мене. Коли ж до мене це таки дійшло, то насамперед я відчув не паніку чи збентеження, а образу: чого це вона, мовляв, стоїть там і не озивається, не попереджає хоч якось про свій прихід? А коли пригадав, що буквально кілька хвилин тому телефонував їй на роботу якраз для того, щоб уникнути не вельми приємної ситуації, в яку таки оце втрапив, то вже направду відчув себе жертвою свідомого, зумисного обману. Либонь, саме тому я
