Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
Почав я з того, що поклав на бік торшер — обережно, стараючись нічого при цьому не зачепити; абажур я спершу зняв і аби-як, навскіс почепив назад тільки тоді, коли торшер уже лежав на підлозі. Потім узяв з книжкової полиці вазу з засушеними квітами та стеблами трави і поклав її на килимку, порозсипавши рослини навколо. Далі пригледів біля кавового столика місце, де можна було вдало «копнути» кошик для зужитих паперів. Рухався я в якомусь химерному, відстороненому стані, наче сновида. Не йняв віри, що це хоч якось допоможе, але сам процес діяв на мої нерви доволі заспокійливо. Зрештою я пригадав, що весь цей вандалізм безпосередньо пов’язаний із записником, і пішов на кухню.
Хвильку поміркувавши, я взяв із кухонної шафки цукерничку, поставив на столі неподалік від пурпурового записника і поволі нахиляв її, аж доки не посипався цукор. Щоб цукерничка не скотилася зі столу, довелося трохи постаратися, але врешті я таки встановив її, як хотів. Паніка, яка допікала мені раніше, на той час вляглася. Я не те щоб заспокоївся, але тепер уже бачив, що вганяти себе у такий стан було дещо нерозумно.
Тож я повернувся до вітальні, ліг на канапу і знову взявся за Джейн Остін. А коли прочитав буквально кілька рядків, на мене важкою хвилею накотилася втома, і я й сам незчувся, як знову заснув.
Розбудив мене телефон. Коли в автовідповідачі почувся голос Емілі, я встав і підняв слухавку.
— Ой Боженьку, ти там, Реймонде. Як ти, миленький? Як почуваєшся? Вдалося тобі хоч трохи розслабитися?
Довелося запевнити, що таки вдалося, бо я, власне кажучи, спав.
— Ох, як прикро! Ти ж, мабуть, тижнями не спав нормально, тільки-но склепив на хвильку очі — і на, маєш, я дзвоню, не даю тобі спокою. Вибач, мені дуже прикро! І ще прикріше, бо доведеться тебе засмутити: тут у нас казна-що коїться, і я ніяк не зможу бути вдома так скоро, як сподівалася. Ще принаймні на годину мушу загаятися. Ти ж там протримаєшся без мене, правда?
Я ще раз запевнив, що у мене все чудово.
— Ага, навіть по голосу чути, якийсь він міцніший. Даруй, Реймонде, але я мусила піти й залагодити тут справи. Бери все, що заманеться, ні в чому собі не відмовляй. Бувай, миленький.
Я поклав слухавку і потягнувся. Почало сутеніти, тож я пройшовся квартирою, вмикаючи світло. А тоді роззирнувся по своїй «поруйнованій» вітальні і що більше дивився, то менш переконливою видавалася мені картина безладу, який там панував. У животі знову замлоїло від іще слабкої, але чимраз сильнішої паніки.
Уже вкотре озвався телефон; цього разу то був Чарлі. Стояв, за його словами, біля багажної каруселі у франкфуртському аеропорту.
— Тягнуть страшенно, не виїхало ще жодної сумки. Що там у тебе, даєш собі раду? Мадам ще не прийшла?
— Ще ні. Слухай, Чарлі, цей твій план... він не спрацює.
— Як це — не спрацює? Тільки не кажи, що ти весь цей час просто сидів, бив байдики і тяжко думав.
— Я зробив так, як ти казав. Влаштував гармидер, але якийсь він непереконливий. На собачі витівки не схоже, скоріше на мистецьку інсталяцію.
Якусь хвилю він мовчав — мабуть, видивлявся на каруселі свою валізу, — а потім сказав:
— Я розумію, в чому проблема. Рука не піднімається на чужу власність. Добре, слухай сюди: зараз я назву тобі кілька предметів, яких буду безмірно щасливий позбутися. Ти слухаєш, Рею? Я хочу, щоб ти розтрощив... насамперед того дурнуватого китайського порцелянового вола, він стоїть біля CD-програвача. Це подарунок від клятого Девіда Корі, він його привіз з Лаґоса. Можеш для початку розвалити на кавалки його. Зрештою, насправді мені до лампочки, що ти там розіб’єш. Трощи все підряд!
— Чарлі, як на мене, тобі треба заспокоїтися.
— Гаразд, гаразд. Але у нас вдома справді купа всякого мотлоху. Як і в нашому подружньому житті останнім часом. Купа зужитого мотлоху. Ота пухка червона канапа — знаєш, про яку я?
— Так, щойно на ній подрімав.
— Вона ще хтозна-коли мала бути на смітнику. Чому б тобі її не розпанахати і не порозкидати довкола набиття?
— Чарлі, візьми себе в руки. Насправді я вже починаю думати, що допомогти мені ти навіть не намагаєшся. Просто використовуєш мене, щоб дати вихід своєму гніву і роздратуванню...
— Припини нести всяку бридню! Намагаюся я тобі допомогти, звісно ж, намагаюся. І план у мене, звісно ж, непоганий. Він спрацює, гарантовано спрацює. Емілі того пса ненавидить, вона й Анджелу з Соллі ненавидить, і за будь-яку нагоду зненавидіти їх ще сильніше вхопиться неодмінно. Слухай... — голос його зненацька стишився майже до шепоту. — Дам тобі зараз найнадійнішу підказку. Таємний складник — запоруку того, що жодні сумніви їй навіть на думку не спадуть. Я мав би згадати про це раніше. Скільки в тебе ще часу?
— Десь година...
— Добре. Слухай уважно. Запах. Ось у чому вся штука. Треба, щоб там пахло собакою. Щойно Емілі переступить поріг, як одразу це підмітить, бодай підсвідомо. Потім вона заходить у кімнату, бачить на підлозі розтрощеного китайського вола від миленького Девіда, розкидане набиття з тієї гидкої червоної канапи...
— Чекай, я ж не казав, що...
— Та послухай! Бачить вона весь цей шарварок і відразу, свідомо чи підсвідомо, пов’язує його з собачим запахом. І тоді ти й рота роззявити не встигнеш, як ціла та картинка з Гендріксом і його вибриками вже постане в неї перед очима. У цьому й уся краса!
— Чортзна-що ти городиш, Чарлі. Ну, гаразд, а як мені зробити так, щоб твоє помешкання просмерділося собакою?
— Це я знаю абсолютно точно. — Він і далі говорив схвильованим шепотом. — Точно знаю, бо ми з Тоні Бартоном робили це ще у старших класах. Я дещо вдосконалив його рецепт...
— Навіщо?
— Навіщо? Бо в нього смерділо не псом, а радше капустою.
— Ні, я мав на увазі, навіщо... Гаразд, менше з тим. Ну, то можеш мені розповісти, якщо для цього не треба йти купувати набір хімічних реактивів.
— Добре, ти берешся за розум. Бери ручку і записуй. О, а ось нарешті й багаж... — Тут Чарлі,