Дим - Володимир Худенко

І справді – жовтневці частенько ходили через болото на автобусну зупинку в Карабутове, бо там у них автобус узагалі не кожного дня ходить, та й той усе манівцями та манівцями, через ту Дубов’язівку та придорожні хутори.

Ото й захотів швагро подивитись, що там осталось од тої піонерії. А Оксана його й поготів – вона узагалі з Капітановки родом, то невеликий хутірець на березі водосховища Ромен, ще менший, ніж Нехаївка, якраз напроти неї. До школи Оксана, як і всі тамтешні діти, ходила в Жовтневе, то ж у Карабутові майже й не бувала, хіба ото у Антона з Іриною в гостях.

– Я й не знала до ладу, що тут табір є, – казала вона. – Думала, що то в Шевченковому. Я малою в Новомутині була раз…

– В «Зірці»? – перепитав Антон. – Я теж бував разок. Товариші по службі! – жартівливо потис він їй руку.

– А я от узагалі ніде не був! – урочисто проголосив Вадим. – І не жалію!

– Куди тобі, нещасному? – вколола його жона. – Лишень би з пивом перед теликом валятись… Од’ївся онно, наче кнур!

Він на те байдуже махнув рукою і задоволено поплескав себе по пузу.

– Добре ти в нас іскрізь їздиш усе.

– Куди ж це я їжджу?

– В Гватемалу, – пирснув Вадим. – Через Гваделупу.

Антон, сміючись, кинув на підводу кілька полотняних мішків та лопату, потім одв’язав віжки од вишняка за хатою і вивів коня під двір, там всі й повсідались.

– Чуєш, – легко штовхнув Вадим Антона ліктем.

– Га?

– А ти ж Саньку Черничка знаєш?

– Ну так…

– Він жовтневський.

– Ну знаю.

– Він усю школу хвалився на гульках, що тут у вас в таборі на дискотеці якихось міських одлупив… Не знаєш часом, правда чи ні?

– Хех! – Антон розсміявся. – Знаю трошки, тільки я того не бачив – розказували…

– Ну? – неабияк зацікавився Вадим.

– Та драпав кущами, тільки шелестіло! Він ходив усе там доколупувався до одних, каже: «Я король села і гроза города». Хех! Ну, під мухою був… Одмантулили, та добре б тільки його. Тому то й не сильно попало, а там іще якісь ваші були хлопчаки – так отим влетіло. Добре, наші тутешні нагодились вчасно…

– Наші з вашими не надто й ладили… – зауважив Вадим.

– Ні, ну ради форсу, – знизав плечима Антон.

І дійсно – карабутівські парубки по сей день враждували з жовтневськими, чогось так повелось. Прийдуть ті, наприклад, в карабутівський клуб на гульки, ну походять з тиждень чи два, з дівчатами там перезнайомляться, і обов’язково на рівному місці щось зчиниться – хтось когось обматюхає, чи ще що, і біжать вже в чайну чи й по хатах гонці! Збираються всі карабутівські парубки і женуть жовтневських серед ночі людськими городами аж у самі береги або й на болото. Кожного ранку після таких побоїщ шкільний штахетник стояв голий. Таке ж саме робилося й у Жовтневому – один в один.

У Карабутовім навіть ходили з цього приводу жартівливі співанки на кшталт:

«Карабутове село

Золотом сіяє,

А Жовтневе унизу

Болотом воняє!»

Либонь, що подібні ходили і в Жовтневому.

– Так я і знав! – задоволено всміхнувся Вадим. – А то бреше по всьому селу – одлупив, одлупив!..

– От вже ж мужики! – похитала головою Оксана і штовхнула Ірину плечем. – Ну ти глянь, вже й порох сиплеться, особливо з мого, а тільки й давай виясняти, хто кому пику начистив у молодості та по городах ганяв. Вояки!

– Так правда ж! – обернувся до неї муж. – Чи ти не пам’ятаєш? Колись же й тобі ледь не попало до купи… Колись заскакую в клуб, – то вже до Антона, – якраз із вашими махались… а вона лазить рачки під ногами. Мала купа невелика, не хватає чоловіка! Добре, я нагодився, а то б… Попало чи ні, чого ти мовчиш?

– Та ото ж що попало, ще й як! – Оксана стукнула себе долонею по вуху і скривилась, як від болю. – Я й не стямилась, коли… У вухо мені як вмазав один козел – я тільки й покотилась!

Вона з такою кумедною інтонацією те сказала, що Ірина мимоволі пирснула і прикрила губи рукою.

– Чого ти смієшся – правда! – зойкнула Оксана й сама всміхнувшись. – В очах потемніло – як памороки мені не забило! Сказано – мужики!

– Ех! – знов махнув рукою Вадим, вкинувшись, либонь, у приємні для нього спогади. – Чого тільки не було.

– А я ні разу й втрапляв… – якось наче навіть винувато всміхнувся Антон.

– Брешеш! – одмахнувся Вадим. – Розказуй, кого з наших одлупив, мене не бійся – я вже тоді не ходив, здається…

– Так правда. Вірите, ні – інколи і руки чесались. Ходжу в клуб. Тиждень, другий, третій. Субота, неділя. Якийсь день, припустімо, пішов у суботу, а вже в неділю – ні. Щось робив або так – не схотів. Приходжу в школу – вчора жовтневців лупили, а ти де був? Наче посміяно.

Вадим зареготав на те.

– От. А як вже до вас ходив, так ваші й не чіплялись.

– Ти ж до дівки ходив, то вже не те! – засміявся знов Вадим і підморгнув сестрі.

Їхали своєю понурою вуличкою Чубаря, погано заасфальтованою, вузенькою. То там, то сям – лишені дворища, лупають подекуди пустими очицями шибок занедбані хати. А під їхніми дворами хитаються під слабким вітром висохлі на осінь трави, некошені, височенні, врівень зі згнилими, оброслими мохом лавками.

– Та-ак… – хитнув головою Вадим, позираючи на ту всю розруху. – Вимирає у вас село.

– Та є таке, – байдуже згодився Антон.

– У нас ще трохи не таке.

– У вас же «Хімія» орендує ще поля…

– Та щось там орендує, – махнув Вадим рукою. – Думаєш, я дуже стежу за тим? А! – знов махнув. – У нас на заводі скоро таке саме буде… Замовлень нема, оце