Дим - Володимир Худенко
Об’їхали табір манівцями і найшли ті висівки – дві великі купи перемолочених пшеничних відходів. Оддали Ірині держати віжки, а самі – Антон з Вадимом – почали набирати висівки в мішки. Оксана в цей час пішла через табір у колгоспний сад – подивитись яблук.
Накидали вже зо п’ять мішків, бачать – їде курною дорогою через поля Пашка Маоцзедун на мотоциклі з коляскою. Спинився коло них.
– Бог поміч! – махнув до них рукою.
– Казали боги, щоб і ви помогли… – озвався Антон, недобре всміхаючись.
– Що ж воно, чи з кар’єрів згрузили?
Антон мовчав, продовжуючи загрібати лопатою висівки і скидати в мішок, що держав Вадим – той теж промовчав. І Ірина мовчала, держачи віжки однією рукою, а другою гладячи гриву коняці.
– Ох, – зітхнув Маоцзедун, хитаючи головою. – До чого довели людей, га? Що ж це робиться скрізь? Ох-ох… Так то ви гусям чи курям, ага?
Антон спинився і стукнув лопатою об землю.
– Ти смієшся чи дороги питаєш? – вирячився на Маоцзедуна, широко всміхаючись.
– Та я оце, – той проворненько видобув із сидіння мотоколяски два поліетиленові мішки, – оце думаю, чи й собі набрати? А що – кину гусям чи курям – нехай довбуть, ага ж?
І хутенько взявся за роботу й собі – Антон лише звів брови та насмішкувато похитав головою.
Наповнені мішки вони з Вадимом зав’язали та покидали на підводу, потім всілися втрьох на воза та поїхали через табір по Оксану.
– Хто то був? – спитався Вадим.
– Сусід, – сплюнув Антон. – Таке жадне – лайна другий раз не допросишся… та! Скільки вони з кумом із комір уже витягли! І все мало. Ото бачиш оту будочку? – показав далі по засміченій алейці покинутого піонерського табору.
– Ну?
– То лазня. Там за нею є така бочка на підпірках, ну, вода гріється, як влітку… Коротше – хочу її забрати собі під душ, тільки не зараз, колись, як стемніє…
– А грибка й справді нема, – зітхнула Ірина.
– Та проворний сич, – погодився Антон.
Оксана йшла в кінці алейки – несла в пазусі чимало білого наливу.
– Повно! – гукнула вона до них. – Яблук повно там!
– Я два мішки оставив навмисне під яблука… – одповів їй Антон. – Зараз поїдемо, трусонемо… Ану, тпруу! – прикрикнув на коня і натягнув віжки. – Ксанко, доганяй!
– Що ти хочеш? – не втямила Ірина.
– Ану злазьте лишень, – попросив він їх, сам зіскочивши з воза. – Сходимо в казарму на хвильку.
– Куди? – перепитав Вадим.
– Осьо, в будиночок.
Вздовж алейки тіснились будиночки, та цілі справдешні казарми – чималі, видовжені, нині засипані згнилим листям та оброслі травами.
– Тут раніше діти жили, – пояснив, прив’язуючи віжки до каштана.
– А давно він покинутий? – оглядівся Вадим по табору.
– Та давно… Вважай, як Союз розвалився, так і пустує.
– Тут раніше одні молдавани жили, – мовила Ірина.
– Заробітчани, – пояснив Антон, підходячи до ґанку. – У нашому колгоспі робили сезонно… поки той ще животів. Наробили тут ґвалту, що не розікрали – те поламали. З того часу табір у колгоспі на балансі. Зараз зайдемо, дещо глянемо…
– Як ти зайдеш? – здивувалась Ірина. – Там же замкнено!
– А в мене ключі є, – усміхнувся Антон своєю лукавою посмішкою і показав їй зв’язку ключів.
– Відки? – вражено всміхнулась і вона.
– А ти не пам’ятаєш, як я їх загубив десь, ще завгаром бувши? Оце найшов тепер.
Він із неабияким клопотом відчинив двері, і вони зайшли в затхле затемнене приміщення. Казарма та була майже порожня, а подекуди в кутках навіть росла кропива та ще якісь бур’яни. Замизкані вікна були ще й заґратовані, і по тих ґратах плелася березка й дикий хміль.
– Обережно ступайте – дошки прогнили, – попередив Антон.
Протилежна од вікон стіна, видно, була колись розмальована персонажами дитячих казок, але тепер фарба та вже сильно облущилась. Підлога противно і глухо скрипіла під ногами, де-не-де ламкі надвечірні промені вихоплювали з присмерку густу павутину і пил, що сипався з дірявої подекуди крівлі. Скраю приміщення, як виявилося, стояв зіпсований прогнилий диван, а на ньому – два розбитих облущених баяни. Валялося чимало спущених м’ячів – футбольні, волейбольні, баскетбольні – всі негодні. Та ще скручені в рулон мати і облізлі червоні доріжки.
– Тут красний уголок був, – мовив Антон і кинувся вивчати якусь купу металобрухту під вікном.
Вадим у цей час зробив крок у невеличке приміщення за боковими дверима.
– Там комірчина, – окликнув його Антон. – Обережно, не вбийся.
А до Ірини він прорік:
– Бачиш?
– Що? – нахилилась вона до нього.
Він на те видобув з металобрухту бильце ліжка.
– Ліжко?
– Угу. А отам під стіною є сітка навіть справна. Заберемо.
– Гляньте! – донісся з комірчини веселий голос Вадима.
Він вийшов звідти з оберемком якихось портретів.
– Що то? – зачудовано всміхнулась Ірина.
– Політбюро? – всміхнувся й Антон.
– Нібито, – кивнув Вадим і кинув портрети собі під ноги.
Став перебирати.
– Генсеки є… Ось. Ось дивись, Черненко. Ось Щербицький. Товариш Тихонов. Та-ак… Товариш Устинов. Громико! А ось дорогий Леонід Ілліч. Андропов Юрій Володимирович, та-ак… Хто тут у нас? Гречко? Гор-ба-чов! Хе-хе! Язов…
– Це чи з клуба? – розвів руками Антон. – Тутечки наче й не було.
Він зиркнув запитально на Ірину, й вона лиш ніяково всміхнулась.
Сітку ліжка на підводу вони скинули удвох із Вадимом, а бильця принесли Оксана з Іриною. Потім ще й прикидали те добро мішками з пшеничними висівками. Треба було їхати трусити яблука, вечоріло.
Антон пішов усе позакривати і про всяк випадок зайшов зачинити й комірчину – хай як було. Портрети членів Політбюро лежали на згнилій підлозі корпусу, де їх і кинув Вадим.
– Антош, ну де ти там? – окликнула його Ірина з присмерку вулиці.
– Зараз іду! – озвався він.
Потім нащось узяв ті портрети і одніс назад у комірчину, поставив там під стіною як попало, скидав один на одного. Потім, вже виходячи, спинився в дверях. Нерішуче розвернувся в комірчину. Він стояв у дверях, як статуя – у своїх поношених спортивних штанях з лампасами, картатій сорочці, у своїй старій блакитній тільняшці під нею. Тьмяний вечірній світ лився з вулиці, мерехтів у замизканих вікнах і падав на купу облізлих лиць оцих вождів померлої країни.
Антон стояв так
