Дим - Володимир Худенко

– Воно ж не для машин… клалося? Чи як? – стукнула підошвою кеда по шматку бруківки.

Антон повів бровою.

– Які тоді машини? Для… для підвод, карет усяких, ізвозчиків, хе-хе.

Ірина теж усміхнулась. Потім присіла навпочіпки і доторкнулась до бруківки рукою.

– Гріє, – усміхнулась.

Антон і сам усміхнувся ненароком, те згадавши. Ірина дорога – так і казав він потім, як їздив цими глухими місцинами, повз цей зотлілий уламок чужого примарного віку.

А оцей? Оцей шматок асфальту на вулиці Чубаря – чи згадає хто коли за нього? Чи знатиме що? Чи мо’ так і він колись стоятиме серед поля, як той, якимось неясним уламком минулого? Литимуть затяжні осінні дощі, летітиме згори зів’яле, зжовкле листя, местимуть нічні хуртовини по полю… І лиш вовки, та лисички з ближніх лісів, та якісь дрібні миші-полівки порушуватимуть час од часу його замогильний спокій.

Онно, наприклад, отам була стара криниця. Ще до тієї, що нині. Нині один горбик, оброслий кленками, а колись там уся вулиця брала воду. Потім вчинився в ній плавун, та такий, що ось сусід, дядько Микола, як поліз його чистити, то казав, що там внизу на глибині можна грузову машину розвернути, дуже навіть просто. Обгородили той колодязь тинком та й бросили, та й то аби лиш корови не влізли й не провалились під землю. Тинок той із часом згнив, а кленки розрослися.

А осьде й самого дядька Миколи пуста хата, пусте дворище. Антон приглядає за ним, аби не розікрали, хоча там і красти нічого – все вивезли. Так ото, аби шибки не порозбивали шибеники які. Дядько Микола вмер давно, а тітку Раю діти забрали доживати вік аж у Роменський район. Спочатку ще садили трохи городик той нещасний коло хати, а пару років тому взагалі бросили. Антон тепер посіяв на ньому люцерку свиням.

А отам далі по вулиці була мазанка Самійлових, котру розкидали ще як Антон був дитиною. Вже трохи старшими хлопчаками вони розкопали тамтешній погріб і втворили там справдешню землянку, вкравши полін із колгоспної конюшні неподалік. Якось весною всі вони були в школі, а трактор заїжджав сюдою до баби Раї орати город, і наїхав, не відаючи, на ту їхню землянку, і провалився туди. Витягати довелось аж гусеничним, котрий пригнали після обід з тракторного стану. А їх, хлопчаків, тоді добряче одчитали і вдома, і в школі. Хоча – чого самих хлопчаків, була серед них одна дівчинка, Михайленко Оля, їхнього віку, котру вони всі звали хазяйкою, а вона і дійсно старанно хазяйнувала в землянці – то підмете там, то принесе з дому кусень сала і підгодовує їх. А як вони починали гратися в партизанів, то Оля була в них зв’язковою і мала шастати по вулиці, немов без діла, видивляючись при цьому хлопчаків з іншого кутка, на котрих тутешні чатували в хащах у засаді. Тих хлопчаків тутешні при наближенні обкидали грудками землі, обстрілювали з луків, та навіть видраними з гнізд пташиними яйцями або протухлими курячими обкидали, якщо такі вдавалося знайти. Якось чужі, певне, розгадавши Олине прикриття, підстерегли її, як вона йшла зі школи сама, і всю дорогу насміхались над нею та по-всякому обзивали. Вона тоді геть не плакала, а йшла мовчки, зціпивши зуби – хлопчаки на велосипедах їздили навкруг неї, скалячись. Вдома вона також нічого не розказала батькам, а прийшовши ввечері в землянку, розплакалась там і все повіла хлопцям. Тоді тутешні хлопчаки вчинили мужній рейд на інший куток і там усіх тих насмішників порозганяли – а серед них було ж навіть двійко старших. А на другий день Антон зі ще одним хлопцем знайшли в школі головного з тих насмішників, заламали в коридорі і примусили вибачитись перед Олею.

Чудні дитячі спогади! Антонових однокласників вже майже немає в селі, а Михайленко Олі нема й на світі – після школи вона вступила в столицю в технікум на кондитера, а потім промишляла десь за кордоном – чого її туди понесло? Опісля, казали, лежала вона один раз у нарковідділенні Роменської психіатричної лікарні, і, мовляв, держали там її заледве не примусом, а запроторили її туди нібито самі ж батьки. В усякому, так казала одна карабутівська дівчина, що працювала тоді у психлікарні, вірніш – була там на практиці, й бачила Олю. А потім, через рік чи два, її не стало – мовбито був скромний похорон, тільки для своїх, поховали в райцентрі. Балакали, що скололась вона, а чи навіть підчепила СНІД, хто його зна. Може, просто не найшлось на цей раз відважних партизанів, що зуміли б її захистити.

І чого воно лізе те все до макітри, відки ся надоїдлива пам’ять? Антон крутнувся по вулиці і знов повернув до свого двору. Вітряно, темінь, рання осінь. Чого воно лізе в голову все? А от чого. Бо він, Антон, прощається. Того й виліз ніччю в цей пронизливий тужний вересень, на цю безлюдну вуличку в сонному глухому селі. Ось завтра він поїде, і що? Він наче питав, наче хотів спитати у вулиці дитинства, у всіх, хто поневолі меркнув у його пам’яті – в дядька Миколи, тітки Раї, хлопців, Олі, у живих і мертвих – ось я поїду, їхати мені чи ні? То їхати чи ні? Що ви скажете? Скажіть – і я поїду. Скажіть – і я останусь. Вив тужний надсадний вітер ранньої осені над сонним і принишклим, глухим селом. Не виднілось по вуличці жадної живої душі, і мертві не одзивались.

Він лиш важко зітхнув і викинув недопалок у ніч. Тоді й почув легкі кроки у себе за спиною. Різко, трохи навіть злякано розвернувся. Ірина. Розхристана, в самій лиш нічній сорочці й накинутій на плечі великій пуховій хустині Антонової матері, взута в зношені Антонові черевики. А очі зблискують в нерівному світлі, що падає од веранди.

– Іро… чого ти?… – спантеличено вимовив Антон.

– Я люблю тебе! – схлипнула вона.

І повисла у нього на шиї.

* * *

Погода в день їхнього від’їзду трошки помінялась. Перед ранком трохи розвиднилось, але не те щоб дуже – хмари в вишині над селом поплили рвані, перисті, а вітер так і не стих до світу. Савельєви думали встати і помогти Кандибам поратись, але ті на них лиш прикрикнули – мовляв, самі вправимось, лежіть ото, висипайтесь собі, вам ще весь день мотатись. Вони й вляглись. І проспали