Дим - Володимир Худенко

вінчання не було, а так ото – розписались у сільраді, та і все. А ікони ті баба поставила на покуті, Антон і сам їх бачив – на одній Ісус Христос вже великий, а на другій маленький, на руках у Божої Матері. Ну й стояли вони так на покуті кілька літ. А тоді якось підійшов у школі на перерві до баби Мані їхній завуч, побалакав за те та за се по роботі, а тоді ніби між іншим спитав, всміхаючись:

– А кажуть, Маріє Юхимівно, у вас дома й ікони є?

Видно, мабуть, що Валерка десь пробалакався, малий ще був. Баба Маня тоді бозна-як перелякалась і, прийшовши додому, ікони з покуті зняла, закутала в скатертину і сховала аж на горище. І більше так ніколи й не ставила, аж і по сей день. Антон колись і казав їм – мо’ б поставили, а вони все – та нехай…

Нині-то всі вже богомільні стали – це вже точно. Баба Маня сама й казала як коли:

– Раніше всі Бога за бороду брали, а тепер богомільні!

І кидалась розглагольствувати:

– Ну нехай… нехай то Ленін зі Сталіним докерувалися, що бога одмінили. А тепер одно депутати в церкві – де ж вони раніш були?

Йванович на ті її розглагольствування лаявся одно:

– Тебе не спитали, великорозумну! Плеще ото язиком…

Така вже вона була по натурі, забобонна та боязка. І трусилась одно перед тими попами та матушками чи на Великдень, як піп приїжджав на шкільному стадіоні святити паски, чи на чиї похорони-хрестини… Одно чути:

– Батюшка те сказав, батюшка се сказав…

І що хреститись треба правильно, а то нечисті сміються, і що до церкви задом не стають, і що в той празник роблять, а що ні… Ніяких вона ні постів не додержувалась зроду-віку, ні ікони на покуті більше не ставила, а ото тільки – батюшка те сказав, матушка се…

А тоді, ще раніше, як Антон ішов у армію, то вона йому хрестик дала простий – приховали удвох із матір’ю в його комсомольський квиток під палітурку, так Антон його всю службу й проносив. Після армії вже його в партію прийняли, а трохи пізніш охрестили, і батюшка йому новий хрестик дав.

То та ж баба Маня його й підбила хреститись. Так прямо не казала, а все було – той хрестився по селу та цей… Ніби між іншим розказувала. Ну хай. Охрестили Антона в Жовтневому – привезли попа якось хрестити Вадимову старшу та ще двійко дітей по селу, і Антона похрестили разом з тою малечею, просто серед Кандибиної хати, в якійсь мисці, приказали роздягтись до трусів, і ото охрестили. Йому й дивно, і смішно по сей день – ото така малеча грудна верещить тут, і він – такий вже здоровий дядько. Мо’ б і не хрестився, та чогось йому все муляло, що жона його хрещена, а він, виходить, ні – може, то якось не по-людськи? Ірину ж ще малою охрестив якось старий дід Кандиба, поїхав з невісткою в Глухів до якихось її родичів, сам зголосився, і там ото охрестив дитину. Так і було – приїхала мати і каже сину винувато, мовляв, так і так, батько охрестив Ірину. Той в лайку одразу:

– Діду! А змій вашій матері, та на біса ж? А як мене тепер з роботи знімуть?

– Цить! – тільки й гримнув дід на те. – Не така врічлива буде.

Та, правда, ніхто його й не зняв нізвідки. Певне, що ніхто й не знав по селу. А Ірина тоді після Антонових хрестин іще довго з нього кпинила, мовляв – осталось нам, чоловіче, ще й обвінчатись.

– Правильно! – вторила їй баба Маня. – Щоби й в раю разом бути. Так матушка казала…

В раю… А де ж вони тепер зі Йвановичем стрінуться? В раю чи не в раю? Обоє нехрещені – аби отой пузатий аспид із кадилом за теє взнав, так, либонь, не схотів би Йвановича й одспівувати.

* * *

І чого воно лізе в голову та дурниця? Бог його зна, чого. Онно вже й встає на обрії Конотоп в пломенях осінньої заграви. Стелиться на весь виднокрай. Роменська траса поневоленьки пірнає в нього, в оце скупчення панельних будинків, електричних стовпів, машин, трамвайних ліній… Вікна в деяких квартирах вже горять, а на верхніх поверхах зблискує по склу заграва. Печальне осіннє сонце поволі зникає, згасає в далечі міських мікрорайонів.

Автобус звернув до двору «Сільгосптехніки», там на дворі стояли комбайни, декілька стареньких «Нив» і он один «Джон Дір», а чи «Кейс»? Ні – «Джон Дір». Джондіри були американські, а кейси нібито німецькі. Антон і ті, і інші поки бачив лише здаля. Лише чув про них всілякі небилиці – дехто казав, що там у них всередині самі комп’ютери і він, комбайн, молоте по самій програмі – ото як наклацаєш, так і йде. А хто казав, що керуються вони такою ручкою самою, мов ті винищувачі. Хтозна. Антон і сам трохи встиг поробити помічником комбайнера, як тільки вернувся з армії, одне літо, але на звичайному радянському «Колосі».

– То нові комбайни такі? – мовила Ірина, немов почувши його думки.

– Ага, – кивнув Антон задумливо.

– Так то вони вже купляють такі? Чи їм присилають відки?

– Ні… – він крутнув головою. – Орендують нібито. Не знаю… Розказували недавно, що в Юрівці, у Беседи, знаєш?

– Ну?

– Ну він орендував у минулі жнива один «Джон Дір» нібито. Тутечки. І, словом, Вітя Никон, ти його не знаєш, словом, їхав на ньому поночі врізаний і… Отам, де до школи в них поворот… Де стадіон, знаєш?

– Ну-ну?

– Ну і він там перевернувся на ньому…

– Та ти що?!

– Ну. Комбайн в принципі цілий остався, так, дещо там побив, дещо погнув… Ну, але на ходу. Так приїхали до Беседи якісь братки на другий день, мало того, що комбайн забрали, так іще ж і грузову машину, в оплату.

– Оце тобі й на… Хай би він того Никона оштрафував тепер.

– Та що ти з нього візьмеш, злиденника?

По вулицях снували люди, транспорт деякий вже блискав фарами. Показався чималий цвинтар під самою дорогою, а за ним вдалині коробки дев’ятиповерхівок житлового масиву – над ними дотлівала заграва.

Антон зиркнув на годинник.

– Наче встигаємо, – прокоментував.

– Та часу ще повно, – Ірина поклала руку йому на коліно.

Автобус спустився під залізничний переїзд, і в салоні на хвилю стало темно, як поночі. Потому повернули до залізничного