Дим - Володимир Худенко

І він, вийшовши з напівкупе, посунув у напрямку тамбуру.

* * *

У вікні тамбура тьма і тьма. Та мигне час од часу одинокий ліхтар якого дому над полустанком. А зорі, холодні осінні зорі й геть не видніються в вишині – певне, там знов захмарило.

Антон курив коло вікна – на протилежному боці тамбура сидів навшпиньках якийсь худорлявий неголений парубок у картузі, у спортивних штанях та брезентовій курточці. Він часто щось відсьорбував з квадратної розцяцькованої пляшки, але що то, Антону не видно було. Він узагалі не дуже й дивився – одразу пройшов до вікна, закурив і одвернувся.

– Братиш, а сигаретки не найдется? – неголосно прохрипів, наче навіть просичав парубок із пляшкою.

Антон нехотя повернувся – парубок сидів там же навшпиньках і всміхався до нього золотозубою посмішкою. Антон подав йому цигарку.

– Благодарю, – одразу просичав той і підкурив власною запальничкою. – Будешь? – протягнув до Антона свою розцяцьковану пляшку.

Антон крутнув головою, не дуже на нього й дивлячись.

Той мовчки хильнув ще зі своєї пляшки та затягнувся сигаретою.

– Я тут недалеко… По месту еду, – нащось заходився пояснювати парубок. – Без билета, – знов заусміхався золотозубою посмішкою. – Проводница, добрая душа…

У цю хвилю в тамбур ввійшла заспана Ірина в футболці, спортивних штанях та кросівках, з розтріпаною зачіскою пучком – пасма темно-русого волосся, що межували зі світлими, спадали їй на очі. Вона морозко здригалася від осінньої нічної прохолоди тамбура. Підійшла до Антона.

– Я говорю, проводница, добрая душа, приютила, – докінчив свою фразу хлопчина з пляшкою. – Вот…Сходить, что ли, к ней?

І він, загасивши недопалок об вогку підлогу тамбура, повільно, навіть із пересторогою піднявся і вийшов у вагон. Антон зиркнув йому вслід.

– І нащо ти йому нагрубив? – спитала Ірина суворо.

– Кому? – не втямив Антон.

– Григорію Максимовичу, – протягла Ірина, але вже інакшим тоном, трохи глузливим.

– Підслухувала, сяка-така?

– Не забалакуй, – вона, всміхаючись, штовхнула його кулаком в груди. – Не забала… Ну!

Він піймав її руку і потягнув до себе, потім згріб всю її в оберемок і обійняв, аби вона не так мерзла. Вона тепер стояла спиною до нього і задумливо всміхалась, а він обіймав її за плечі, трохи похиливши до неї голову.

– Ти димиш, – тихо простогнала Ірина.

Він витяг цигарку з губ і одвів у бік руку, в якій її тепер тримав.

– Певне, виправдовувалась перед ним за мене? – задумливо спитав Антон.

– Та зараз же! – пирхнула Ірина і взялась обома своїми руками за руку, котрою він її обіймав.

– Не бреши.

– Не брешу. Він сидить як помиями облитий.

– Хай сидить.

– Ти не вмієш поводити себе з людьми.

– Не вмію.

– Того й сидиш вовком у селі.

– Сиджу. Іро…

– Що?

– Я вирішив. Ми переїдемо в Смоленськ.

Вона обережно вивільнилась із його обіймів і глянула на нього широко розкритими очима. О, ці її неможливі очі з поволокою, що глядять, глядять з жахної немислимої глибини, глядять на нього з жахом, у цьому прокуреному тамбурі фірмового потяга серед сирої безвісті осінньої ночі… і він падає в їх безодню.

– Я працюватиму. Лара допоможе.

Він говорив машинально, не чуючи власного голосу, він падав у їх безодню…

– А ти будеш лікуватись. І я нічого не хочу чути, ти зрозуміла?

– Антоне…

Вона поклала руки йому на плечі.

– Ти зрозуміла?

– Так.

Він дивився на неї, а вона на нього, він тримав долоні на її талії, незчувся, коли й опустив руки, а вона свої на його плечах. Її долоні. Тепло, тепло… ЇЇ тепло по всьому його тілу.

Він розгублено глянув у її зволожені очі.

– Прости, я не мав так… – він запнувся. – Господи, я тебе люблю!

Він сильно обняв її і притис до себе, і сам притиснувся до її тіла.

– Боже, прости. Я щось плету, я розгубився, я не можу.

– Ні-ні-ні, – м’яко, але впевнено проказала вона. – Перестань, нічого не кажи. Перестань, перестань…

Вона гладила його голову, а потім поцілувала в уста, раз і ще раз.

Він замовк і тихо опустив чоло – доторкнувся до її і так вони й стояли чоло до чола, а потяг похитував їх.

– Говори, – сказав він їй тихо. – Говори про це. Говори все, що ти думаєш, що завгодно, кохана, говори…

Вона ще раз поцілувала його в уста і тихенько мовила:

– Ти знаєш, що я зроблю усе, як ти скажеш, ми поїдемо, куди ти скажеш, і все буде, як ти скажеш. А зараз, коханий, – вона знов торкнулась чолом до його чола, – давай просто поїдемо на Ларине весілля. Давай просто вітати її, радіти за неї, ти ж бачиш, яка вона зараз щаслива! Перецілуємось зо всіма, погуляємо містом, потім… нап’ємось врешті-решт, ну!

Вони обоє легенько розсміялись.

– А вирішувати щось будемо вдома, вже вдома, коли приїдемо. Я скажу тобі все, що думаю, ми довго будемо говорити, рідний, обговорювати все, але потім. Так? Ну давай, давай просто відпочинемо. Ти згоден?

Антон подивився на неї і так ото по-циганському примружився.

– Лара права, – сказав він.

– Тобто? – Іра запитально всміхнулась.

– Ти значно розумніша за мене.

– Та ну тебе! – вона вдарила його по грудях розкритою долонею. – Що, так і каже? – спитала через хвилю.

– Ти знала, не придурюйся.

– Їй-бо, ні.

– Ну, значить, я пробалакався.

– Ні, дійсно… – вона задумалась. – Дуже хочеться подивитись на цього її красеня. Просто страх як хочеться!

– Видно, й ти вже влюбилась, не знавши.

– Ні, ну… – вона засміялась. – Невже й тобі не хочеться?

– Ти ж знаєш… – Антон здвигнув плечем. – Вона завше була влюблива. Але щоб аж так… Цікаво й мені, що ж там за щастя – не втаю. З іншого боку – я ж тільки радий, ти ж розумієш.

– Та так! Просто цікаво… Я й не второпала, хто він із себе, якщо чесно, де працює? Якийсь військовий?

– Я й сам до ладу не втямив. Щось вона мені лепетала – таке як син якихось дідових знайомих по службі… Але начебто він сам не військовий, чи то міліціонер… Чи то СОБРовець якийсь? – Антон наморщив чоло. – Такий молодий, а вже підполковник… Синок чийсь, а там хтозна. Побачимо.

– Оце дійсно цікаво… – задумливо всміхнулася Іра.

– Ти побалакай мені ще, – вщипнув її за носа Антон. – Так я ось із Брянська обратним потягом назад відправлю. Щоб знала, як чужими мужами цікавитись.

– Почалось, – зітхнула Ірина.

– Ото мотай на вус.

– Так точно, товаришу старшина, – вона ще раз, зітхнувши, приклала пальці до скроні, віддаючи Антону честь. –