Дим - Володимир Худенко

IV

«Привіт, дорога Іринко! Сьогодні неділя, вирішив написати тобі невеликого листа, другого листа з Афганістану. Напишу трошки про себе, про свою службу. Здоров’я у мене чудове, чого і тобі, Іринко, бажаю. Сьогодні зранку були на стрільбищі, тільки-но приїхали, тепер ось сиджу в ленінській кімнаті і пишу листа. Ось сиджу, і навіть не знаю, що тобі написати, сиджу і думаю, а треба швидше, бо скоро підемо в столову на обід. Годують тут нормально, та я уже й звик до армійської їжі, багато не треба. Іринко, тут дають хліб дуже смачний, білий, чорного тут немає. Хліб печуть тут же на солдатській пекарні. Цей хліб схожий на наш домашній, такий колись ще в дитинстві баба Маня пекла. Погода тут тепла. Днями сонце, спека, ще не бувало такого дня, коли б сонце закрила хмара, небо синє-синє. Вночі, щоправда, тут холодає, а в горах так узагалі морози сильні. На горах видно, як лежить сніг, вершини всі білі, я перший раз у житті побачив гори так близько».

Остання ніч перед їхнім від’їздом видалась такою ж сумною і вітряною, як і та, коли вмер Йванович. Глухо підвивало на вулиці, і віття старої шовковиці противно шкребло по вікнах.

Савельєви вляглися в залі, як і завше, а Кандиб поклали в першій хаті – Вадим стеребився на піч, а Ксанка не схотіла і спала тепер на м’якому матраці на полу. В Антона ж і було в будинку лише дві перехідні хати, як ото мовилось у селі. Як він оженився та поки ще жива була мати, то все планував перегородити залу тонкою стіною з ДСП – був у нього і тесля знайомий, тут же в колгоспі, котрий брався те все зробити, вважай, за пляшку самогонки. Прикинули навіть такі двері всередині стіни, на коліщатках із підшипників, щоб виїжджали, як ото в ліфті – і місця ж менше займає, й зручно. Думав Антон зробити в тій меншій кімнаті дитячу, але – пропала потреба. Спочатку несподівано від раку вмерла мати – звільнилась ціла половина хатини, а потім… Потім за дитячу краще було вже й не заводити мови.

Антон знов не міг в ту останню ніч заснути – все ворочався з боку на бік, тоді забувся дурним, неспокійним сном і проспав, а чи скоріше продрімав усього з годинку, і знов збудився, причому збудився з якимось неусвідомленим ледь чутним стогоном:

– Прекратить огонь!.. Тю, блядь… – отямився і крутнув головою.

Ірина мирно сопла поруч, і він довго лежав, незворушно вслухаючись в її сопіння. Вітер тужно завив, і віття шовковиці затарабанило по склу. Антону раптом схотілося, бозна як схотілося поцілувати дружину в оголене плече на подушці – вона лежала на животі, обнявши ту подушку руками, і сорочка сповзла з одного плеча… Та він чогось думав, чогось достеменно знав у цю хвилю, що вона обов’язково прокинеться від дотику його сухих обвітрених губ до її тіла, і тому лише тихенько висковзнув, викотився з-під ковдри, взяв зі стільця штани і тільняшку, а одягся вже в першій хаті коло грубки.

Вадим хропів на печі, Ксанка внизу наче також спала міцно. Антон одягся і нечутно прочинив двері сіней, там накинув на плечі куртку. Вийшов у вітряну вересневу ніч, пройшов притихлим двором. Повівало з заходу, ворушило Ірині айстри в городку, а там аж далі, за хащами пустирів та самотніми вуличками села, за піонерським табором та фермою, за далиною викошених полів та миршавих лісосмуг палала в захмаренім небі примарна заграва – то мертвенним тривожним світом горів полуночний Конотоп. Немов яке страшне пожарище на обрії.

Антон присів навпочіпки серед двору і торкнувся рукою землі – спориш був вогкуватий, бо зі смерку спала роса, а сам ґрунт холодний, липкий, тягнувся за рукою. Антон підвівся і витер руку об полу куртки, витяг із кишені цигарку та прикурив од сірника, потеліпав далі по двору, по росяній стежині. Знову піднявся вітрюга, як він вибрів на вулицю, аж довелось йому одягти куртку, щоби не спала. Він неспішно пройшов під берестком до дороги. Високий давній бересток – він пам’ятав його, скільки себе. А як оженився, то навіть украв якось коло комір довгий міцний запасний пас із комбайну «Колос», показав Ірині, думав причепити до сього берестка – була б гарна гойдалка дітям. Десь, певне, досі валяється той пас на хліві, а чи мо’ кому оддав – бог його зна.

Він пройшов розбитою дорогою трохи далі од двору. Добре, хоч устигли заасфальтувати сей шматок вулиці, поки ще Союз був. Бо далі по вулиці на Капкас дорога ґрунтова, і розмиває її кожну весну так, що й грузові машини застрягають часом. Ото аж по саму Полтавку таке, відти аж під самим ліском починається короткий шматок дореволюційної бруківки, обсадженої яворами, зарослої польовими травами. Якось їздили отак само восени з Ірою удвох грузовою машиною в Дубов’язівку на тік, Антон зерно віз, а Ірина так – за компанію, та може, ще в магазин зайти за чим. І ото під тою дореволюційною дорогою Антон звернув трохи вниз і об’їхав її, як і всі тутешні шофери.

– А чого тудою не їдеш? – зиркнула Ірина в вікно.

– Бо розтрясу півкузова зерна, от чого. Ти її бачила?

– Цікаво, відки вона взагалі тут? – задумалась Ірина.

– Бозна, – знизав плечима Антон. – Певне, ще твої родичі клали, в Дубов’язівці-бо таким половина вулиць мощені. Коло цукрового заводу, та й узагалі…

Ірина на те лиш легенько та замріяно всміхнулась.

А тоді як їхали назад уже пустою машиною, то Антон спинився коло тої дороги, і вони вийшли подивитись. Рушили під старезні явори неспішно, наминаючи по брикету морозива, що купили в Дубов’язівці. Спадав уже вечір на болота, і з поля повівав легенький вітерець, шелестів очеретом вздовж канави.

– Диви, як шарахнуло!.. – вказав Антон на один із яворів – скоріше, на його вигорілі останки.

– Чи… блискавкою? – здогадалась Ірина.

– Ну, – кивнув він, плямкаючи. – Все нутро вигоріло, а він стоїть хоч би тобі що.

– Справді.

Ірина пройшла під явори