Дим - Володимир Худенко
Антон походив ще по двору – позазирав там та сям, але чвертка, як на зло, все не находилась. Ну наче посміяно, їй-бо! Врешті він поліз у сервант на веранді – там вони держали всілякий старий посуд, недоладовану одежу, та ще пак Антонові колії та решту ножів для розчинки. Антон колов свиней у себе та інколи у людей, але лише у своїх. Його навчив тому тесть, Кандиба, тоді він, правда, ще йому тестем не був ніяким. Він же, Кандиба, йому й приказував неодноразово: не здумай колоти в людей по найму! Робота, казав він, страшна і важка, здоров’я вгробиш, над тим поросям горблячись, а дяка – дадуть свіжини шматочок та чарку наллють. Сам сервант був старенький, вицвілий – його ще покійний Антонів отець купував. Скло серванта прикрашала потерта вже і засиджена мухами наклейка, що зображала карту з дорогами та деякими відміченими містами – Herat, Kandahar, Kabul… Та написом латиницею: AFGHANISTAN. Під шухлядою з ножами була ще одна секція, і Антон зазирнув туди. Ганчір’я всяке та пара старих материних хусток – Ірина оставила, мо’ носитиме по хазяйству. А під хустками…
Антон хтозна й за чим поліз рукою під ті хустки – чвертка б там точно не помістилась. Але поліз і намацав якісь бумаги. Витяг. Вирізка з газети, а під нею ще якісь. Ця верхня з якоїсь «Порадниці», інші теж із подібного. Стаття про різні народні методи лікування жіночого безпліддя. Антон повільно видихнув. Зараз почнеться. Ось-ось почнеться, лиху годину…
Він акуратно розправив вирізки і обережно, майже ніжно вклав їх назад у шухляду, прикрив хустинами, повільно, якось неприродно повільно засунув шухляду. Випрямився, кинув розгублений погляд по веранді, зробив два неуважні кроки до столу. Обперся обома руками об той стіл і почав дрібно здригатись усім тілом. Тоді заридав. Сльози текли по щоках і капали на стіл, а він їх не витирав. Ридав, як дитина, скрививши лице, схлипуючи і ковтаючи сльози.
Через декілька хвилин його дихання трохи вирівнялось і він ледь-ледь розслабив плечі. Почав тихо бубоніти сам до себе, раз од разу знов зриваючись на ридання:
– Ну перестань-бо… Ну чого ти, як..? Ок чому? Та ось досить уже! Та хай бог милує, це тільки скажи кому… Ну чого ти як дурень, ну? О, аллах акбар…
Потім він заспокоївся. Вийшовши під веранду, викурив аж дві цигарки підряд. Геть уже розвиднилось, і стояла м’яка печальна осіння днина. Світ мерехтів у листі старої шовковиці геть по-осінньому, подихав легкий вітерець. Він курив і мовчав на порозі під верандою, озираючи байдужим поглядом своє порожнє нещасне дворище. Нічого. Буває. Воно вже проходить. Вже пройшло.
Таке траплялось із ним хоча й вельми рідко, так – один-два рази на рік. А бували роки і без цього. І жодна душа за те не знала, і не бачила його таким. Ну, окрім Ірини.
* * *
То була головна причина, через яку він серйозно задумувався про їхній переїзд до Російської Федерації. Ірина лікувалася вже тут, в Конотопі, а також вони років зо два тому їздили на консультацію в столицю – там був один, так – знайомий не знайомий – з ним Антона звів один військовий лікар, земляк і товариш по службі. Серйозна шишка, ледь не з міністерства охорони здоров’я. Тоді Ірину поклали на обстеження в престижну клініку, і врешті той знайомий знайомого сказав йому, Антону, що потрібне серйозне й довготривале лікування, що треба готувати чималі гроші, але й з того невідомо чи буде лад. Тут уже як пощастить – чесно признавався він. Розказував іще про якісь там інноваційні методи лікування за кордоном та ще якусь нісенітницю… Антон потис йому руку на прощання, подякував і, виходячи з кабінету, оставив коло дверей пакет з гостинцем – дорогим імпортним коньяком та закускою, баликом, червоною ікрою… Він на той гостинець вгехав, мабуть, чотири свої зарплати, це якщо разом із зерном, що їм давали за паї. А три Іринині зарплати, мабуть, пішли тільки на їзду та її перебування в столиці – на їжу, на одежу, на всілякі дрібні процедури, купити шприц там, бинт, пройти ультразвукове обстеження… Ох і напозичався тоді Антон по всьому району! Та ще й позичати намагався так, аби Ірина не знала про те. Добре хоч Лариса виручила. Він її не дуже й просив – і так був їй винен за півжиття. Скільки разів вона гроші висилала, то вона, то тітка. Хоча – то одне і те ж, бо тітка би йому мало що висилала, аби її Лариса не впрошувала. Хто він був для тої тітки? Якийсь братів байстрюк, бозна й хто.
Ото тоді йому Лариса й сказала суворо: переїжджайте сюди, і все. Будемо лікувати Іру, треба буде, то й в Москву відправимо, в Москву або ще куди завгодно. У тітки, мовляв, зв’язки по комсомольському минулому, в міністерствах, в різних всесоюзних здравницях. Навіть і у Кремлі. Та й вже, мовляв, як ти, Антошко, такий норовливий та гордий, то, як вже на те пішло, тут ти хоч матимеш якусь змогу сяк-так все оплачувати. Вона його навіть працевлаштувати пробувала – підбирала те та се, а недавно так запропонувала взагалі нібито казкову посаду начальника служби інкасації в смоленському відділенні одного з крутих російських банків. Як вже вона їх там забалакала, з ким домовлялась, щоб бозна-кого взяти на кшталт нього… Але, мовляв, їм такі хлопці потрібні – афганець, бойові нагороди… Казала Лариса – влаштуємо всі справи з громадянством, пропискою. А що там, правда – в них онно з Іриною досі ще радянські паспорти. Та й не вони ж перші, чимало людей переїжджають і живуть же якось. А там, на тій посаді, навіть квартиру дають, в Смоленську. Двокімнатну!
Саме тому Антон і відкладав, скільки міг, оцю теперішню поїздку на Ларисине весілля. Весілля у неї вже друге за п’ять років і… він точно знав, що вона не образиться. Тобто так – він і справді ждав, що буде зі Йвановичем, як не ждати? Як їхати, коли він такий? Але була іще одна причина, чому він тягнув з поїздкою, з білетами… Він знав, що їде нині не лише на Ларисине весілля – він їде на оглядини нової Батьківщини, їде ухвалити остаточне рішення. Там, у цій північній країні, в цьому суворому краю похмурих лісів, він остаточно вирішить, за чим поїде додому – забрати речі і попрощатись чи
