Дим - Володимир Худенко

– Ну… – вона й сама розвела руками. – Це хіба вже як не захочеш бути моїм утриманцем… тоді вже котись на всі чотири сторони.

– Я вже й так років три як твій утриманець, – він потягнувся на ходу. – Як зарплату перестали давати, так і… Не надоїв?

– Нє, – вона легенько крутнула головою.

Як минали гаражі та колгоспну контору, то вгледіли там знов якихось не наших, а аж далі по двору гаража ті не наші лазили по будівлі столярної – видно, знімали шифер. Напроти столярної через дорогу пустувала будка пожарки, що вже встигла обрости лопухами й полином за се літо.

Ірина, зиркнувши скоса на чужих, зітхнула і опустила очі. Антон промовчав. Так ото мовчки і вийшли на Роменську трасу. Напроти їх під продмагом із сільповської машини саме вивантажували якісь товари – експедитор та Інка, продавщиця, поздоровкались з Іриною, кивнула й вона їм.

– Добре, хоч ваша кантора не хиріє, – всміхнувся до дружини Антон. – Мо’ скоро одне сільпо останеться на село…

– Та не плануй козаче… – зітхнула Ірина.

– Бог переіначе, – докінчив за неї Антон.

Од сільради до автобусної зупинки переходили через трасу двоє жіночок – бухгалтерша та землевпорядник. На самій зупинці нікого не було. Антон з Іриною поздоровкались із жіночками й пройшли в будку зупинки. Ждали автобуса мовчки. Антон зиркнув на годинник і закурив цигарку. Годинник у нього був пам’ятний, хоч зараз уже такий і стидно кому показувати. Радянський електронний, один із перших – він купив його в 88-му в Ташкенті, як повертався зі строкової. Тоді все більше імпортні купували, «монтану» там… а йому цей сподобався, хоч і був значно простіший.

Він сховав руку в кишеню і окинув поглядом пасовиська за селом, куди з цієї вулиці ганяли череду. То також були болота з меліораційними каналами та шлюзами. Онно, як вглядітись, так видно і обмілілий Сухий Ромен, що неспішно несе свої тихі води в далеку Сулу. По болоту бур’яни та отава, подекуди чагарники, а аж вище, майже на обрії – лісосмуги, що обрамляють колгоспні поля, їхнього колгоспу «Прогрес» поля, нині вже остаточно покійного. А там он аж далі, в гаях та дібровах, розкинулась над болотами Фесівка – невеликий охайний хутірець; як вглядітись, то можна навіть розрізнити людські хатки з городами, садочки, вершечок водонапірної башти і смужку асфальтованого шляху через хутір. Колись у шкільні роки хтось із учителів казав, що той хутірець достеменно утворений одним карабутівським чи то селянином, чи то посполитим козаком на прізвисько Хвесь. Хтозна, чи то правда… Та й яка, врешті, різниця – скоро й сам Карабутів хутором зробиться, і хтозна, чи пам’ятатиме тоді хтось хоч про його засновників, не кажучи вже про рядових жителів – таких от, як вони, Антон з Іриною? Він відігнав досадну думку і ще раз затягнувся цигаркою, вглядівся востаннє в осінні простори боліт та хутора – хоч і правда світліло й тепліло по вулиці, як передбачала Ірина, але світ лився вже якийсь геть не літній, якийсь такий… печальний. Має ж бути ще бабине літо… Чи й буде?

На крайньому фесівському городику Антон розрізнив білу плямку диму – хтось, видно, палив там бадилля. Добре, хоч вони з Іриною встигли картоплю вигребти до сих усіх подій, а буряки наче ще й ранувато.

– Антоне…

– Їде?

Він і не помітив з тими роздумами, як підійшов автобус – старенький «Ікарус». По обласних маршрутах вже ніби й імпортні стали з’являтись, а тут поміж селами досі ото таке ходить. Ну хай.

Легенько поцілував Ірину в щоку і поклав руку на плече.

– Ну, шуруй, – всміхнувся. – По барах там не надто швендяй.

– Вже як вийде, – одрапортувала вона і зайшла в автобус.

Антон бачив, як вона пройшла між рядів і всілась на вільне місце з протилежного боку. Жіночки з сільради пройшли за нею. Він постояв трохи, поки автобус рушив, а тоді прошепотів майже беззвучно, одними губами, якось машинально навіть:

– Бог тобі назустріч, Іро.

І в неясній задумі розвернувся до зупинки. Там, на внутрішній її стіні, різнокольоровою мозаїкою були викладені дві химерні панночки в національних костюмах – росіянка та українка. Вони обидві тримали в руках якусь квітку, а росіянка ще наче трохи й заступала українку, а чи лише прикривала її своїм широким сарафаном. Такий самий мозаїчний напис повідомляв:

«В лоні матері держави

Розцвітає і зоріє

Дружба давня, дружба славна

України і Росії».

* * *

Той напис і те зображення стосувалися далеких подій 1654-го року. Тоді наприкінці грудня 1653-го московське посольство на чолі з боярином Бутурліним, що прямувало на Переяславську раду, досягло околиць Корибутова, сотенного містечка в ті часи. Корибутовим воно звалось на честь його засновників та колишніх власників – литовських магнатів Корибутів-Вишневецьких, родичів того самого Байди Вишневецького, оспіваного в народних піснях та думах першого козацького гетьмана. Отож московське посольство досягло околиць містечка і було урочисто зустрінуте там місцевими козаками на конях та зі знаменами. У храмі Святого Миколая на околиці тоді гості та місцеві одстояли урочисту службу, де молились за здоров’я московського самодержця Олексія Михайловича і, мовбито, навіть плакали на радості. Так у всякому разі те дійство описують дослідники.

Самого храму давно вже немає, і навіть не достеменно ясно, що з ним сталося. Дехто зі старих людей говорить, що під час війни він сильно постраждав від нальоту німецької авіації, що, можливо, й правда, бо туди далі од нього до кладовища і досі є глибокі яри, нібито від бомбових ударів. Але достеменно відомо, що храм, вже чи цілий, чи його рештки, в п’ятдесятих