Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Оце ви слушно кажете, — зауважив Нед. — То ж буде поїзд містера Сема, так що ви тільки передайте йому Свистюка, а він уже з ним упорається.

— А певно, — сказав Бун до Евербі. — І ти ще матимеш вільну цілу годину, щоб на Семові випробувати своє «ні». Може, він виявиться настирніший за мене й не прийме його.

Але вона тільки подивилась на нього.

— Тоді чого б вам це почекати й не привезти Отіса пізніше, щоб ми зустріли вас увечері в Пошемі? — запропонував я.

Бун подивився на мене.

— Ну-ну. Як то казав містер Бінфорд учора ввечері? Чи це не свіжий кабанчик об’явився в цій баюрі. Аж воно ще не кабанчик, а тільки порося. Себто так я досі думав.

— Ради бога, Буне, — мовила Евербі. Саме так: «Ради бога, Буне».

— Візьми і його з собою, і забирайтесь під три чорти до тої твоєї різниці, відки тобі було б і не виходити! — розходився Бун.

Цим разом вона не відповіла нічого, просто стояла собі, трохи опустивши очі, — здорова дівчина, якій і мовчазність була до лиця. Потім обернулась і пішла геть.

— Може, я й заберуся, — сказав я. — Прямо додому. На коня Нед знайшов когось іншого; а тобі зовсім байдуже, що от люди пробують нам допомогти.

Він зиркнув на мене, так гостро, — це тривало, може, секунду.

— Гаразд уже, — повів тоді й кинувся швидко наздоганяти Евербі. — Кажу, гаразд уже! — це вже до неї. — Ну, то як?

— Гаразд, — відказала вона.

— Я вийду до найближчого поїзда. Якщо тебе не буде, вийду до другого й третього… Гаразд?

— Гаразд, — відказала вона і рушила далі.

— Ручуся, що ніхто з вас не здогадався принести мою валізку, — заявив Нед.

— Що? — здивувався Бун.

— А де вона? — спитав я.

— У кухні, де я й поклав її, — відповів Нед. — Та золотозуба чорнявка знає.

— Міс Коррі привезе її ввечері, — сказав я. — Ходімо.

Ми підійшли до станції, Бун купив нам усім квитки, і ми вийшли на перон, де пасажири вже сідали в поїзд. Далі попереду виднів багажний вагон. Біля відсунених його дверей стояли Сем, кондуктор і ще якихось двоє, один з них чи не машиніст. Розумієш? Не якийсь там випадковий сигнальник, вільний від служби, але справжня поїздова бригада.

— Сьогодні вже на перегони? — спитав кондуктор.

— Завтра, — відповів Бун.

— Але перше треба ще його довезти, — мовив кондуктор, дивлячись на годинника. — Хто з ним поїде?

— Я, — сказав Нед. — Ось тільки якого ящика абощо знайду, щоб залізти.

— Давай ногу, — зголосився Сем. Нед зігнув коліно, і Сем підкинув його до вагона. — Побачимося завтра в Пошемі.

— Я думав, що ти їдеш до Вашінгтона, — зауважив Бун.

— Хто, я? Це поїзд туди їде. Я повернуся з Чатануги вночі тим, що о другій дев’ять, і завтра вранці знов буду в Пошемі. Я б і зараз поїхав з вами і сів у Пошемі на нічний о другій вісім, але ж треба трохи поспати. Зрештою, ви й без мене тим часом обійдетесь. Досить вам Неда.

Цього й ми з Буном потребували — тобто трохи поспати.

І ми таки поспали, аж поки розбудив нас кондуктор, і в перших проблисках світання зійшли на посипану жужелицею землю станції Пошем, і дивились, як паровоз підтягнув багажного вагона й поставив цього разу прямісінько перед платформою (тут був такий похилий поміст вантажити худобу), а тоді забрав решту поїздової валки і помчав далі, вистукуючи кожним вагоном на перехресті з колією, що вела на південь до Джефферсона. Потім утрьох ми розібрали бокс, Нед вивів коня з вагона, і тут, звісно, враз, мов із-під землі, об’явився приємний на вигляд негритянський хлопець років дев’ятнадцяти, — він став під помостом і промовив:

— Добридень, містере Маккасліне.

— Це ти, синку? — запитав Нед. — То куди нам?

Отож ми покинули Буна цим разом — йому тепер належалась роль рушія, діяльної сили: він мав знайти нічліг для всіх нас — не тільки для себе й для мене, а для Отіса та Евербі, коли вони приїдуть увечері; мав відшукати чоловіка, котрого навіть Нед не знав на ім’я і котрий — знову ж таки із слів Неда — був власником другого коня, а тоді намовити його, щоб виставив свого коня на перегони — аби один витвір Недової уяви зійшовся з другим, — на гіпотетичні перегони, які були в майбутньому і, отже, ще не існували, з конем, що його той уже двічі побив (і це так само лише Нед твердив, тобто це був третій витвір його уяви), на перегони, внаслідок яких Нед сподівався повернути дідусів автомобіль; причому Бун мусив усе це зробити так, щоб не наразитись на пряме запитання, чий же насправді наш кінь.

Ми — тобто Нед, той хлопець і я — вже вийшли з міста, що в ті дні небагато забирало часу, — власне Пошем був тоді сільцем: дві-три крамниці на перехресті залізниць, станція, похилий поміст вантажити худобу, склад, платформа для пак з бавовною. Хоча дещо з того й досі не змінилося, як от цей здоровезний недоладний багатобалконовий і багатоповерховий пароплавно-готичний готель, де кожного лютого збиралися на два тижні ревні аматори мисливського спорту в комбінезонах, професійні тренувальники лягавих собак, і власники їх, мільйонери з Півночі (в 1933 році одного вечора я сам чув у холі готелю, як Горес Літл[44], що над його фірмою в Огайо — як, зрештою, і над усіма іншими — завис дамоклів меч, коли федеральна влада збиралася позакривати банки, — як він відмовився взяти п’ять тисяч доларів за Мері Монтроуз); так само й Поль Рейні[45], котрий настільки любив наш край — чи бодай наших ведмедів, оленів та пум, — що на частину уолл-стрітівських грошей придбав шмат землі в Міссісіпі, де полював із друзями, — гончаки то був його найперший інтерес, через що він і повіз до Африки зграю своїх тренованих на ведмедя собак, щоб подивитись, як вони підуть на лева, або ж навпаки, як лев піде на них.

— Цей білий хлопчина засне дорогою, — сказав молодий негр. — Хіба у вас нема сідла?

Але я ще не хотів засинати, я мусив перше дізнатися, спитати:

— Я й не думав, що ти когось тут знаєш, а тим паче, що їх попередив про наш приїзд.

Нед мовчки йшов далі, наче я й не озивався. Перегодом він кинув через плече:

— То ти хоч знати, як воно сталося? — і йшов далі. А тоді: — Ми з дідом