Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Так, сер, — відказав Нед. — Я знаю, що таке закон. Там у нас, у Джефферсоні, він теж є. — Тоді звернувся до Буна. — Ви хочете побачити коня?

— Ні, — сказала Евербі. Вона спромоглася звільнити руку й хутко відсунулася вбік — вона могла б це зробити раніш, досить було попросити Буна, але саме цього й хотів Буч — помічник шерифа, чи хто він там був, — і всі ми те розуміли. Вона відсунулася — хутко, як на здорову дівчину, — аж поки я опинився поміж нею та Бучем, і поклала руку мені на плече; я відчув, що рука її злегка тремтить. — Ходім, Лусьєсе. Покажеш нам дорогу. — Голос її звучав напружено й тихо, мало не гарячково. — Як твої пальці? Болять?

— Та все гаразд, — відказав я.

— Справді? Але ти б мені таки сказав. Ця шкарпетка помагає тобі?

— Та все гаразд, — повторив я. — Я б вам сказав.

Так дійшли ми до стайні, Евербі майже тягла мене, щоб я все був поміж нею та Бучем. Але це виявилось ні до чого, він просто відсторонив мене, та й годі; я почув тепер, як від нього відгонить потом і віскі, і побачив, як із другої задньої кишені у нього стирчить шийка пінтової пляшки; він, Буч, знову тримав Евербі за лікоть, і раптом у мені прокинувся страх, бо я ще не знав її — та й не певен був, чи Бун знав — аж так добре. Ні, не страх, це не те слово: не страх, бо ми — навіть Бун сам — могли б відібрати в нього пістолета і ще й налупцювати його, якби не страх за Евербі, та дядька Пошема, та його дім і родину, коли б таке сталося. І то було більше ніж страх. Я мучився соромом, що могли існувати причини для страху за дядька Пошема, котрий мусив тут жити, і я ненавидів (не дядько Пошем, а саме я ненавидів) це все, ненавидів усіх нас, що ми такі бідолашні жертви свого живоття, жертви його неминучості; ненавидів Евербі, що вона така уразлúва й безпорадна жертва, і Буна, що він став такою уразлúвою і безпорадною жертвою, і дядька Пошема з Лайком, що вони стояли тут, нічим не годні зарадити, а тільки дивились, що білі поводяться так, як, на їхню, білих, думку, — лише негри можуть поводитись; і так само ненавидів я Отіса, що він розповів мені про Евербі в Арканзасі, і ненавидів Евербі, що вона була таким безпорадним втіленням людського приниження, про яке він мені розповів, і ненавидів себе, що слухав те і що мусив чути те, довідуватись про те, знати; і ненавидів життя, що воно не тільки таке було, а й мусило й муситиме бути, якщо існуватиме далі і людськість становитиме його складову частину.

І раптом прокинулася в мені страшенна туга за домом, ухопила мене, скрутила, пройняла болем: бути вдома, не просто повернутись, а й сліди свої затерти, так, щоб усього цього не стало; щоб Нед віддав коня, де він там, у кого й як роздобув його, щоб повернути дідусів автомобіль і приставити у Джефферсон, заднім ходом, якщо треба, подорожуючи задом наперед, щоб стерти, замотати — назад у Небуття, у Небуття-Назавжди всю ту стягу брудної дороги, ті багниська, того чоловіка з мулами, що не розрізняють кольорів, міс Беленбо, Еліс та Ефема, щоб вони всі, оскільки за мене йдеться, ніколи зовсім і не існували. І враз щось у мені спокійно й просто запитало: «Чом же ти цього не зробиш?» Бо я ж міг, мені досить було сказати Бунові: «Їдьмо додому», і Нед віддав би коня і завдяки моїй жалюгідній сповіді поліція віднайшла б і повернула автомобіль, і то ціною лише моєї ганьби. Але я вже не міг цього. Було вже запізно. Може, вчора, коли я був ще дитиною, але не сьогодні. Я довідався забагато й побачив забагато. Я вже перестав бути дитиною, невинність і дитинство було втрачено, втрачено назавжди.

Евербі знову вивільнилась. Я прогледів, як то вона зробила цим разом, і лише бачив, що вона вільна й дивиться на нього; вона щось сказала, швидко й зовсім нечутно; в усякому разі, він її зараз не торкався, а тільки дививсь на неї згори і щирив зуби.

— Атож, атож, — казав він. — Побрикайся трохи, може, воно мені й до вподоби. Та й нашому Ласунові так буде спосібніше. Ну, парубче, — звернувся він до Неда. — Покажи лиш нам коня.

— Постій тут, — сказав мені Нед, — а ми з Лайком виведемо його.

Отож я лишився на місці, біля тину, поруч з Евербі; вона знову поклала мені на плече руку, яка ще тремтіла трохи. Нед з Лайком вивели коня, і Нед уже дивився на нас. Він спитав хутко:

— Де той другий?

— Но-но, що, у вас їх двоє? — озвався Буч.

Але я зрозумів, про що це Нед. Евербі теж. Вона хутко озирнулася.

— Отісе! — гукнула вона.

Та його ніде не було видно.

— Біжи, — наказав Нед Лайкові. — Коли він ще в домі, то, може, переймеш. Скажи, тітка кличе. І не випускай його.

Лайк не чекав навіть, щоб сказати: «Гаразд, добродію», а одразу ж віддав Недові поводи і кинувся бігти. Решта, ми, стояли вздовж тину: Евербі, що намагалася нерухомо застигнути, надіючись бодай так злитися з оточенням, хоч вона була занадто здорова задля цього, як от голубка занадто здорова, щоб заховатись у власному пір’ї, єдиному своєму захистку; Бун, що скаженів і кипів гнівом, силкуючись стриматися, — він, що ніколи в житті ні перед чим не стримувався. Це було не зі страху — кажу тобі, він не боявся ані цього пістолета, ані цієї зірки, він міг би одібрати в Буча і те, й те, і в пориві великодушності пошпурити пістолет на землю поміж ними, й дозволити Бучеві ступити перший крок до зброї; і тільки наполовину це було з відданості, яка оберегла б мене і мою родину (що була і його родиною) від наслідків такої сутички, хоч би хто в ній переміг. Бо другу половину становило його лицарство: оборонити жінку, хай навіть повію, від хижака, який ганьбить поліційне звання, прикриваючись ним, щоб глумитись над беззахисною жертвою. І трохи далі, осторонь, але все-таки тут, — дядько Пошем, патріарх (у його імені була назва землі, що на ній ми стояли), аристократ з-посеред нас усіх і суддя над усіма нами.

— Достобіса! — сказав Буч. — Не може ж він виграти перегони,