Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Нам треба того лома, щоб загнати його, — сказав Нед. — То вже принесли? — Лом був тут. — Одірвіть-но цю кладку, — скомандував Нед.

— Стривай, а то ж навіщо? — похопився Сем.

— Щоб він увійшов по ній до вагона, — пояснив Нед. — Він до неї вже призвичаївся і побачив, що по той бік нема нічого, що могло б його вдарити чи налякати.

— Але він ще не нюхав, який воно всередині багажний вагон, — мовив Сем. — Оце буде клопіт.

Проте Нед мав слушність. Та й ми задалеко вже зайшли, щоб зупинятись перед будь-чим, навіть якби Нед скомандував нам повалити дві стіни складу, аби спростити коневі дорогу. Отож Бун і той залізничник одірвали покіт від помосту.

— Достолиха! — вигукнув Сем. — Не можете тихіш?

— А хіба ви не з нами? — здивувався Нед. — Либонь же, ви маєте якийсь пожиток із цих мідяних гудзиків, чи вони тільки для параду?

Довелося нам усім прикластися, не виключаючи й міс Коррі, щоб підняти покіт на поміст, перенести його й перекинути як місток між помостом та чорним отвором відчинених дверей вагона. Потім Нед підвів коня, і я відразу зрозумів, що мав на думці Сем. Цей кінь і справді ніколи ще не нюхав порожнього багажного вагона, зате, на відміну від марної людської істоти, міг бачити в темному його нутрі. Пам’ятаю, я подумав тоді: «Тепер, зірвавши покіт, ми не зможемо коня навіть на землю спустити, доки не застукає нас тут світанок». Але нічого такого не сталося. Тобто й зовсім нічого не сталося. Тобто я не знаю, що сталося, і ніхто з нас не знає. Нед підводив коня (його копита стукотіли голосно й лунко по дошках помосту) до краю покоту, що зробився тепер містком; Нед став на цьому містку в самих дверях, промовляючи до коня, посмикуючи легенько за повіддя, аж поки кінь поставив одну ногу на місток, і я не знаю, що думав у ту мить; хвильку перед тим я був певен, що зібрати всіх людей з Мемфіса, і то не вистачило б, щоб запровадити його в це чорне війстя; зараз же по тому я сподівався такого самого, як перед покотом, ривка і скоку, і кінь опиниться у вагоні; та раптом кінь підняв ногу й відступив назад на поміст, і вони з Недом втупилися один в одного, завмерши, мов на живій картині. Я почув, як Нед перевів подих, один раз. «Ви всі трохи одступіться до стіни», — сказав він. Ми так і вробили. Я не знаю, що Нед вчинив потім. Я тільки побачив, як він одною рукою тримає повіддя, а другою торкається коня, погладжує його морду. Тоді він ступив у глиб загона й зник; повіддя натяглося, але тільки Недів голос почувся зсередини:

— Ходи, синку. Воно тут у мене.

— Щоб тебе чорти взяли! — сказав Сем. Бо було вже по всьому. Хисткий місток зацокотів злегка, печерна чорнота всередині вагона відлунила удари копит, і тільки. Ми внесли ліхтаря; очі коневі холодно блиснули й зникли в кутку, там, де вони, кінь і Нед, стояли вдвох.

— Де оті дошки й цвяхи, що ви казали? — запитав Нед Сема. — Тягніть сюди курячу кладку, вже буде готова стіна.

— Хай тобі чорт! — озвався Сем. — Заждіть-но!

— Ті, хто прийде сюди завтра вранці, побачать, що зник цілий вагон, — сказав Нед, — і їм уже не буде коли морочити собі голови, де поділася саморобна драбина з чийогось курника.

Отож знову ми всі, за винятком Неда, — включаючи міс Коррі, — внесли вкрадений покіт у вагон, поставили його сторч і так підтримували, поки Бун, Сем та залізничник (дошки й цвяхи Сем мав уже готові) будували бокс, відділяючи коневі куток вагона. І ще не встиг Нед і нагадати, як Сем уже приніс відро води, скриньку з вівсом і навіть добру в’язку сіна. Ми всі поставали поодаль, вслухаючись у задоволене хрумкання коня.

— Він уже однаково що в Посемі, — мовив Нед.

— Ви б собі краще побажали, щоб він уже перетяв перший ту фінішну лінію позавтра, — сказав Сем. — Котра година? — Тоді повів далі: — Повернуло на першу. Поїзд о четвертій, отже, не завадило б трохи поспати. — Тепер він говорив до Буна: — Ви й Нед, звичайно, захочете лишитись тут із своїм конем, через те я й приніс такий оберемок сіна. Тож укладайтеся, а я відведу Коррі та хлопців додому, і ми зустрінемось тут о…

— Ти кажеш, — перепинив його Бун голосом не так різким, як холодним і понурим, — кажеш, ми зустрінемось тут о четвертій. Якщо ти не проспиш, то, може, й побачимось. — Він обернувся: — Ходім, Коррі.

— То ти збираєшся покинути хазяїнів автомобіль, чи то хазяїнового коня, чи то пак цього коня, хоч би там чий він, щоб його глядів самий лиш цей кольоровий парубок? — Здивувався Сем.

— Ні, — відказав Бун. — Я передав коня залізниці. В мене є на те багажна квитанція. Може, ти тільки позичив цю форму, щоб забивати баки жінкам та дітлахам, але поки ти в ній, не показуй, що ця квитанція фальшива, бо твоєму начальству таке може не сподобатись.

— Буне! — шарпнула його міс Коррі. — Я ні з ким не йду додому! Ходім, Лусьєсе, ти й Отіс.

— То нічого, — не образився Сем. — Ми забуваємо, що Бун мусив аж півроку впрівати на тій бавовниковій плантації чи де там, щоб переспати одну ніч на Каталпа-стріті. Ідіть усі. Побачимось, коли буде поїзд.

— Ти не можеш бодай подякувати? — дорікнула Бунові міс Коррі.

— А певно, — відказав Бун. — Кому це? Коневі?

— Хоча б Недові, — озвався Сем. А тоді звернувся до Неда: — Лишатись мені з тобою?

— Нам і вдвох тут буде добре, — відказав Нед. — Як ви теж підете, то, може, воно трохи втихне, і чоловік зможе хоч трохи заснути. Шкода тільки, що я не подумав завчасу…

— Але я подумав, — урвав його Сем. — Де друге відро, Чарлі?

Залізничник — стрілочник, чи хто він там був, — мав і його під рукою; воно стояло в тому самому кутку, вагона, де були дошки, цвяхи, інструмент та корм коневі, і містило добрий шмат хліба з шинкою та дві пляшки, в одній кварта води, а в другій пінта віскі.

— Ось маєш, — промовив Сем. — Тут і сніданок.

— Ну й ну, — сказав Нед. — Як вас на ім’я, пане білий?

— Сем Колдуел, — відповів Сем.

— Сем Колдуел, — повторив Нед. — Так мені видається, що для цих кінських справ Сем Колдуел — куди краще ім’я, аніж яке інше, що тут можна б згадати. Ще трохи, і я б не від того,