Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Певно що звикла, — озвався Бун. — Ото все цей зуб. Тим-то ви й ненаситні, чортова жінота!
— До чого це ти? — спитала міс Реба.
— Ти з біса добре знаєш, до чого! — одгарикнувся Бун. — Вічно вам мало, вічно ще давай. Не маєте ви милосердя до бідного чоловіка. Глянь лиш на неї: з останнього, либонь, стягувалась, і все на те, щоб вставити собі золотого зуба посеред рота і щоб потім тим золотим зубом довести до нестями темного сільського негра…
— …Або ж цілих п’ять хвилин базікає в дерев’яну скриньку, щоб тим базіканням довести до нестями ще одного темного сільського лобуря, в якого тільки й роботи, що ото вкрасти автомобіля, а тепер коня. Я ще в житті не бачила, щоб кому так припекло женитись, як тобі.
— Йому таки треба, — мовила Мінні з порога. — Це б його вилікувало. Я вже пробувала двічі й тепер знаю…
Ввійшла міс Коррі.
— Все гаразд, — сказала вона, сама стримана і така проста, як велика порцелянова лампа, де всередині палахкотить гніт. — Він сюди прийде. Він хоче допомогти нам. Він…
— Не мені, — перебив її Бун. — Мені вже цей сучий син не допомагатиме!
— Тоді забирайся! — заявила на те міс Реба. — Вимітайся звідси. Як ти це думаєш залагодити? Вертати пішки до Міссісіпі чи, може, верхи? Ну? Сідай уже! Ти теж можеш сідати, поки він прийде, — це вже до міс Коррі. — Розказуй-но.
— Він не гальмівник. Він сигнальник. Форма в нього така сама, як і в кондуктора. І він хоче допомогти нам.
Ти бачиш? «Цілий світ коханця любить», — мовляв (здається) Шекспір[41], а хто ж більше за нього зглибив людське серце? Яка шкода, що не знався він на конях, а то б мусив додати: «Цілий світ не менше любить крадених перегонових коней». Міс Коррі розказала нам усе; я не бачив, коли Отіс увійшов до кімнати, але він був уже тут, і по-давньому щось було в ньому лихе, хоч не те, що я помітив його в останній момент, коли б ще хвилька — і стало запізно.
— Нам доведеться купити бодай один квиток до Посема, щоб…
— То Пошем, — поправила міс Реба.
— Хай і так, — погодилась міс Коррі. —…щоб виписати на коня багажну квитанцію, як на валізу абощо. Сем принесе і квиток, і квитанцію. Але все буде гаразд: порожній багажний вагон стоятиме готовий на бічній колії, Сем знатиме де, і нам треба буде тільки завести коня всередину, і, каже Сем, загородити його в кутку дошками; дошки й цвяхи Сем приготує. Він каже, краще не може зробити за такий короткий час, бо не насмілиться сказати дядькові більше того, що вкрай потрібне, а то дядько й собі схоче прийти. Сем каже, що єдина небезпека — це коли вести коня звідси до вагона. Він каже, це не годиться, щоб… — Вона змовкла, дивлячись на Неда.
— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі, — мовив Нед.
— …щоб Нед вів поночі коня, хоч би й завулками. Перший же полісмен його затримає. Отож він, Сем, принесе чапрака і сам буде у формі, і ми втрьох — він, Бун і я — одведемо коня до станції, і ніхто нічого не запримітить. Ага, ще одне: пасажирський поїзд буде…
— Боже! — озвалася міс Реба. — Повія, кондуктор пульмана і щур з міссісіпського болота, здоровий як бугай, вестимуть породистого коня через Мемфіс опівночі проти понеділка — і ніхто їх не запримітить?
— Перестань! — скрикнула міс Коррі.
— Що перестань? — запитала міс Реба.
— Ти сама знаєш. Говорити так при…
— О! — звела брови міс Реба. — Якби він тут з’явився разом з Буном, сказати б, із товариським візитом, то ще можна б поберегти його вуха. Але як у них тут штаб і вони крадуть автомобілі та коні, то хай він буде на таких самих правах, що й інші. Що ти сказала про поїзд?
— Ага. Пасажирський поїзд відходить до Вашінгтона о четвертій ранку, до нього причеплять наш багажний вагон, і ще перед світанком ми всі. будемо в Посемі.
— Пошем, щоб він запався! — поправила її міс Реба. — То ми всі?
— А хіба ти не їдеш з нами? — здивувалася міс Коррі.
VII
Ось як воно пішло. Найперше Сем мав побачити коня. Він увійшов з чорного ходу, через кухню, несучи в руках чапрака. Був він у формі, сам майже такий здоровань, що й Бун.
Ми всі ще раз поставали на подвір’ї; цього разу Нед тримав ліхтаря так, щоб світло його падало не на коня, а на Семову куртку з мідяними гудзиками, на його камізельку й кашкет з золотими літерами на обідку. По правді, через Сема й коня я побоювався якоїсь мороки від Неда, але виявилося, що все гаразд. «Хто, я? — здивувався Нед. — А то б чого? Та навіть якби сам полісмен вів нам коня до Посема, і то б краще не було». Навпаки, мороку спричинив Бун — через того ж таки Сема. Сем дивився на коня.
— Добрий кінь, — сказав він. — Ще й як добрий.
— А де ж пак, — скривився Бун. — Не має ні свистка, ані дзвінка. І навіть фар попереду. Диво, як ти його взагалі розгледів.
— Що ти цим хочеш сказати? — запитав Сем.
— Та нічого, — відповів Бун. — Тільки те, що сказав. Твоя справа — залізні коні, то, може, ти б краще подався до станції і не чекав на нас.
— Ти, паскуд..! — прорвало, міс Ребу. І вона розходилася: — Ти що, не бачиш, чоловік хоче допомогти тобі? Зумисне для тебе це робить, щоб, як вернешся додому, не перестрів тебе першим шериф? То він мав би послати тебе з твоїм клятим конем геть під три чорти, де тобі й місце! Перепроси його.
— Гаразд, — буркнув Бун. — Забудь, що я сказав.
— Це ти так перепрошуєш? — гаркнула міс Реба.
— А як би ти хотіла? Щоб я нахилився та підставив йому…
— Замовкни! Зараз мені! — вигукнула міс Коррі.
— З тебе теж помічниця! — огризнувся Бун. — Довела мене й міс Ребу до того, що поки вечір, ми й мову людську забудемо.
— А й то правда, — підтвердила міс Реба. — Вистачало одного лобуряки, що ти привезла з Арканзасу, — той такий, що як ніхто не бачить, то одною рукою тягне пиво з холодильника, а другою цупить, де що легко лежить. А тут ще Бун Хогенбек привіз другого, що при ньому й рота не розтулиш.
— Він не такий! — закричала міс Коррі. — Отіс нічого не бере, не спитавши. Правда, Отісе?
— Авжеж, — сказала міс Реба. — Спитай
