Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Я завше так і роблю, — озвався Нед. — Містер Бун Хогенбек. Нехай він розповість вам про того мула.

Вона обернулася до міс Коррі.

— Сем сьогодні в місті?

— Так, — відповіла міс Коррі.

— Ти зможеш його знайти?

— Так, — відповіла міс Коррі.

Міс Реба обернулася до Буна.

— Ти забирайся звідси. Можеш собі влаштувати променад на пару годин. Або піди через дорогу до Берді Вотс, коли хочеш. Тільки, ради бога, не впийся. З чого, в біса, ти думаєш, живе Коррі й розплачується за харчі та житло, поки ти в тому міссісіпському баговинні цупиш автомобілі й викрадаєш дітлахів? З повітря?

— Нікуди я не піду, — заявив Бун. — Щоб воно все запалося! — гримнув він. — А тоді до Неда: — Забирай цього коня!

— Не конче його запрошувати, — мовила міс Коррі. — Я можу зателефонувати.

В цьому не було ані самовдоволення, ані сором’язливості, а просто стриманість. Вона була занадто дужа дівчина, занадто здорова, щоб виглядати самовдоволено чи сором’язливо. Але стримано — це було для неї саме враз.

— Ти певна? — спитала міс Реба.

— Так, — відповіла міс Коррі.

— Ну то дзвони, — сказала міс Реба.

— Ходи сюди, — мовив Бун.

Міс Коррі зупинилася.

— Ходи сюди, кажу, — мовив ще раз Бун.

Вона підійшла й зупинилась, так щоб Бун не міг дістати її рукою; я раптом помітив, що на Буна вона зовсім не дивиться, вона дивиться на мене. Мабуть, через це Бун, не сходячи в місця, сягнув раптом до неї і схопив за руку, перше ніж вона спробувала відскочити; він тяг її до себе, а вона, хоч і запізніло, випручувалась, як може випручуватись така здорова дівчина, і все дивилась на мене.

— Пусти, — озвалася вона. — Мені треба до телефону.

— Атож, атож, — мовив він. — Але ще встигнеш. — І далі притягував її, аж нарешті вона з уданою самовладою, з розпачливим бажанням виглядати водночас і сильною, і безпорадною, — як ото, бува, чоловік шпурляє бикові яблуко з руки (чи щось там інше, аби відвернути його увагу), коли бик ураз вихопиться перед ним по той самий бік огорожі, — аж нарешті вона прожогом схилилася і поцілувала його, дзьобнула хутенько в маківку, і вже назад відхилялася. Але знову запізно, бо його рука простяглась униз і вже хапала її за стегно, на очах у всіх нас, а вона опиналася, дивлячись ізнов на мене, і щось темне й благальне стояло їй в очах — сором, біль, не знаю що, — і кров поволі заливала її здорове дівоче обличчя, яке зовсім не було простакувате, то лиш попервах так здавалося. Але це тільки на хвилинку, — вона й не збиралась відкидати пристойність. Навіть випручувалась вона як леді. Тільки що була вона просто занадто велика, занадто здорова, щоб навіть такий великий і здоровий чоловік, як Бун, утримав її однією рукою, самим лише стиском. Отож вона вивільнилася.

— І тобі не сором? — сказала вона.

— Тебе що, нетерплячка бере, не даси їй подзвонити? — наскіпалася міс Реба на Буна. — Як думаєш тут здіймати бучу за її чесноту, то якого біса не спровадиш її деінде, де б вона й чесна була, і не голодна? — а тоді до міс Коррі: — Іди подзвони. Бо вже дев’ята.

Таки було вже пізно, а ми ще мали стільки роботи. Заклад почав оживати — «розворушуватися», так би мовити. Але все пристойно, без гамору — музичного, а чи просто жвавих голосів; дух містера Бінфорда все ще панував, усе ще покривав своєю тінню ці гроти Каліпсо[40], бо ж тільки дві панії насправді знали, що він пішов, і клієнти ще не помітили його відсутності. Ми чули дзвінки та голос Мінні, що ледь долинав од парадного входу, чули, як спускаються сходами німфи, а коли міс Коррі взялася за кулясту ручку дверей, брязкіт чарок розмірено змішався з басовим гомоном розважуваних та гострим вищанням їхніх розважальниць там, за дверима, які вона відімкнула, пройшла, а тоді замкнула за собою. Потім повернулася й Міні, — либонь, що незайняті панії самі оформлювали клієнтів у разі потреби.

Бачиш, воно й справді: дитина — це батько чоловікові, а так само й матір жінці. Там, у Джефферсоні, я гадав, що зіпсутість, Нечеснота, знайшли в мені такого мізерного супротивника, ледве чи вартого цього наймення, через мою вразливість і невинність, властиві підліткам. Але та перемога потребувала принаймні трьох годин — від моменту, коли я почув про смерть дідуся Лессепа, і аж до хвилини, коли поїзд рушив і я зрозумів, що Бун буде повновладним господарем ключа від дідусевої машини щонайменше чотири дні. А тут були міс Реба й міс Коррі — супротивниці, що їх, здавалося б, уже загартував, якщо не умудрив щоденний досвід з усілякими підступами й спробами, які тільки могла Нечеснота (а може, й Чеснота) винайти, — і бачиш, уже їх переможено й подолано, хоча півгодини тому вони не знали навіть, що такий Нед існує на світі, а не те, що там кінь якийсь. Вже й не кажучи про зовсім сторонню людину, в перемозі над якою міс Коррі була певнісінька, виходячи оце з кімнати, дарма що за єдину зброю мала телефон.

Її не було вже дві хвилини. Мінні взяла ліхтар і вийшла на задній ганок; я помітив, що Неда також не стало в кімнаті.

— Мінні, — гукнула міс Реба в бік задніх дверей, — там із того курчати…

— Ага, мем, — відказала Мінні. — Я вже наготувала йому миску. Він саме сідає. — Нед сказав щось, ми не розчули. Але ми почули відповідь Мінні: — Коли ти лиш мене маєш, щоб угамувати голод, то ще разів два зголоднієш до ранку.

Неда ми не розчули. Міс Коррі вже не було майже чотири хвилини. Бун рвучко схопився.

— Чорти б його взяли, — мовив він.

— Ти навіть до телефону ревнуєш? — озвалась міс Реба. — Що в біса може він їй зробити через цю кляту трубку?

Тут ми почули Мінні: щось гучно ляснуло, а потім почулася її хода. Вона ввійшла в кімнату. Була вона трохи захекана.

— Що сталося? — спитала міс Реба.

— Та нічого, — відказала Мінні. — Він такий, як і інші. Має здоровий апетит, тільки не второпає, на що саме.

— Дай йому пляшку пива. Чи, може, ти вже боїшся до нього вийти?

— Чого б я мала боятись? — відказала Мінні. — Така вона природа чоловіча. Лиш у нього трохи невміру. А я до цього звикла. Всі вони однакові: через ту природу не дасть тобі спокою, аж поки сон його не