Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
Ось що мав на увазі Нед, і Бун знав про це, і Нед знав, що він знає. Вони втупились один в одного.
— Це не той мул, — сказав Бун. — Це кінь.
— Цей кінь має такого ж складу розум, що й той мул, — відказав Нед. — Не так його багато, як у мула, але розум такого ж складу…
Вони знов утупились один в одного. Тоді Бун сказав:
— Ходім глянемо на нього.
Мінні засвітила ліхтаря. Бун узяв його, й ми всі чорним ходом вийшли на ганок і зійшли на подвір’я, Мінні, міс Коррі й міс Реба також. Місяць підбився вище, і вже повиднішало. Кінь стояв, у дворі в кутку, прив’язаний до білої акації. Очі його блиснули й погасли; він хропів і нервово бив копитом.
— Ви, панії, зробіть таку ласку, трохи оступіться, — мовив Нед. — Він ще не звик до великої громади.
Ми зупинилися, Бун підніс угору ліхтаря. Очі в коня поблискували холодно й збуджено, коли Нед підходив ближче й промовляв до нього, аж поки Нед торкнувся його лопатки, погладив, усе ще промовляючи до нього, і нарешті вхопив повіддя.
— Тільки не бликайте так йому в очі ліхтарем, — звернувся він до Буна. — Лишень підійдіть та посвітіть краще, аби панії могли побачити коня, якщо хочуть. Коли я кажу коня, я маю на думці справжнього коня, а не тих шкап, що ви називаєте кіньми там, у Джефферсоні.
— Перестань патякати й виведи його так, щоб нам було видніше, — перебив Бун.
— Таж вам його видно, — відказав Нед. — Піднесіть лиш ліхтаря вище.
Одначе він таки вивів коня і трохи пройшовся з ним.
О, так, я й досі пам’ятаю його: триліток, на три чверті расовий (а то й більше — я не такий був знавець, щоб певніше сказати), каштановий холостун, невисокий, не мав навіть шістнадцяти п’ядей, зате з довгою шиєю для рівноваги, з міцними грудьми задля доброго ходу й великими стегнами, що свідчили про витривалість (а на думку Неда, Неда Маккасліна, ще й про серце та силу волі). Отож, мавши тільки одинадцять років, я подумав, здається, те самісіньке, що й Бун, як це виявилося через хвилину. Він подивився на коня, а тоді на Неда. Та коли він озвався, голос його був не чутніший за шепіт:
— Цей кінь…
— Стривай, — сказала міс Коррі. І слушно. Я й не помітив Отіса. Він відзначався ще одним: ти зауважував його за мить до того, коли вже було б запізно. Але це не те, що було в ньому лихого.
— О боже, й справді, — озвалася міс Реба. Кажу ж тобі, жінки — чудові. — Забирайся звідси! — наказала вона Отісові.
— Іди в дім, Отісе, — мовила міс Коррі.
— Та вже ж, — відказав Отіс. — Ходім, Лусьєсе.
— Ні, — сказала міс Коррі. — Тільки ти. Іди вже. Можеш іти нагору в свою кімнату.
— Ще зовсім рано, — огинався Отіс. — Я зовсім не хочу спати.
— Я не буду двічі казати, — знов озвалася міс Реба.
Бун почекав, поки Отіс зайде в дім. Ми теж почекали, а тоді Бун підніс високо ліхтаря, так що його світло падало в основному їм обом з Недом на обличчя, і промовив удруге безживним однотонним голосом:
— Цей кінь крадений.
— А хіба автомобіль ні? — пробурмотів Нед у відповідь таким самим голосом.
Так, чудові; голос міс Реби був не чутніший за Бунів і Недів, тільки жвавіший:
— Треба його спровадити в міста.
— Тим-то ж я й привів його сюди, — сказав Нед. — Ось я лиш повечеряю, і ми з ним рушимо до Посема.
— Та ти хоч уявляєш, як далеко до Посема, вже не кажучи, в який це бік? — здивувався Бун.
— А хіба це так важливо? — відказав Нед. — Коли хазяїн виїхав з міста, не забравши автомобіля з собою в кишені, то чи дуже ви клопотались, як далеко до Мемфіса?
Міс Реба зрушила з місця.
— Ходімо до хати. Чи може тут хтось його побачити? — звернулася вона до Неда.
— Ніхто, — відповів Нед. — Я ж не вчорашній, одразу стерігся.
Він знову прив’язав коня до дерева, й ми всі піднялися сходинками слідом за міс Ребою.
— До кухні, — мовила вона. — О цій порі вже починає сходитись товариство. — У кухні вона сказала Мінні: — Сідай у моїй кімнаті, звідти виходитимеш до дверей. Ключі ти віддала мені чи ні?.. Гаразд. Набір нікому не давай, хіба що кого знаєш. Гроші бери по змозі наперед. Подивись, хто вже є в домі. Коли хтось питатиме міс Коррі, скажи, що приїхав її приятель із Чікаго.
— А як хто з них не повірить, нехай обійде круг дому й постукає в двері з чорного ходу, — докинув Бун.
— На бога! — скрикнула міс Реба. — Ще не маєш досить клопоту? І коли тобі не подобається, що до Коррі ходять, то якого біса не викупиш її назавше, а тільки винаймаєш раз на півроку?
— Гаразд уже, гаразд, — втихомирювався Бун.
— І поглянь також, — де хто з дівчат, — додала міс Реба, звертаючись до Мінні.
— А за ним я сама подивлюсь, — озвалася міс Коррі.
— Накажи йому, щоб там і сидів, — мовила міс Реба. — Він уже наробив сьогодні біди з тими кіньми, на один день вистачить.
Міс Коррі вийшла. Міс Реба сама зачинила двері й зупинилась, дивлячись на Неда.
— То значить, до Пошема поведеш коня?
— Еге ж, — відказав Нед.
— А ти знаєш, як далеко до Пошема?
— А хіба це так важливо? — повторив Нед. — Мені не треба знати, як далеко до Посема. Що мені треба, так це Посем. Тим-то я й передумав вести його пішки, це може бути задалеко. Попервах я мізкував собі, що як ви тут знайомствами відаєте…
— Що це ти, в дідька, мені закидаєш?! — обурилася міс Реба. — Я веду дім, і прошу так і казати. А кому така назва не до шмиги, може вимітатись — і з парадного ходу, і з чорного.
— Це я до того, що у ваших паній є знайомства, — освідчив Нед. — І, може, хтось такий має верхового коня, чи робочого, чи мула, на якому я б міг поїхати, а Лусьєс верхи на цьому, і так би ми дісталися до Посема. Адже післязавтра нам доведеться в перегонах не тільки цілу милю пробігти, а ще й повторити це двічі, і принаймні два рази з трьох випередити того коня. Тим-то я й поведу його до Посема.
— Гаразд, — сказала міс Реба. — Вважай, що ти з цим конем уже в Пошемі. Тепер тобі треба