Джек - Альфонс Доде
«Тримаймося... На обрії ворог...» –подумав бідолашний юнак.
І він не помилився.
Аморі д'Аржантон нудьгував без Шарлотти не менше, ніж вона без нього. Необхідні одне одному жертва і кат кожне на свій лад відчували порожнечу власного існування без свого антипода. З першого ж дня розлуки віршомаз став у позу людини, враженої в саме серце, і надав своєму крупному блідому обличчю драматичного і навіть байронічного виразу. Тепер його зустрічали в пивницях і нічних ресторанах із цілою свитою підлабузників та блюдолизів, з якими він розмовляв завжди про неї, тільки про неї. йому кортіло, щоб і чоловіки, й жінки, що сиділи навколо, кивали одне одному: «Це д'Аржантон, великий поет... Його покинула коханка... Він шукає забуття».
Він і справді шукав забуття, вечеряв у місті, не ночував дома, та дуже скоро відчув утому від такого безладного і марнотратного існування. Дідько б його взяв, це, звісно, шикарно – стукнути кулаком по столу в нічному ресторані і крикнути: «Офіціанте! Порцію нерозведеного абсенту!..» – аби примусити провінціалів шепотіти з робленим жахам: «Він губить своє здоров'я... І все через жінку...»
Та коли здоров'я уже не те, коли, крикнувши: «Порцію нерозведеного абсенту!»,– ти мусиш шепнути тому самому офіціанту: «Чимбільше води!»,– то такий героїзм досить-таки сумнівний. За кілька днів д'Аржантон зіпсував собі шлунок, горезвісні «напади» стали турбувати його далеко частіше, і саме тоді Шарлоттина відсутність найбільше далася взнаки. Яка ще жінка витримала б його безупинне скигління, змогла б у точно визначені години прийому порошків та відварів зілля подавати йому все те з не меншою шанобливістю, ніж п. Фагон подавав ліки великому королю? Він знову уявив себе дуже хворим і став украй вередливим. Боявся залишатися сам у квартирі і залишав ночувати в своїй кімнаті Гірша чи ще кого-небудь, і ті спали поблизу на дивані. Найгнітючішими для нього були вечори: навколо панувало безладдя, усе вкрила товстим шаром пилюка, яку вміють долати навіть такі жінки, як навіжена Іда. Камін не грів, лампа чаділа, під дверима свистіли протяги, і розпещений себелюб д'Аржантон, позбувшись звичних зручностей, до чого він був найчутливішим, щиро жалкував за своєю подругою. Він так старанно грав роль мученика, що, зрештою, відчув себе по-справжньому нещасливим. І тоді, аби розвіятися, спробував подорожувати. Проте, принаймні, судячи з його плаксивих листів, подорож йому не вдалася.
«Бідолашний д'Аржантон написав мені дуже сумного листа...» – із вдаваною стурбованістю, крізь яку прозирала зловтіха, казали один одному його приятелі-невдахи. Усім їм він писав «сумні листи». І оті його епістолярні послання заміняли йому «нищівні слова». Хоч би де він був, його мучила одна думка: «Ця жінка обходиться без мене, щаслива без мене, бо з нею живе її син. Він їй усе заміняє». І та думка доводила його до розпачу.
– Напиши про це поему, – підказав йому Моронваль, побачивши, що д'Аржантон повернувся такий самий засмучений, як і поїхав. – Тобі стане легше.
Д'Аржантон негайно сів до роботи і, не зраджуючи своєму правилу: писати, не правлячи, досить швидко заримував вступ до поеми «Розрив». Біда тільки в тому, що писання віршів не заспокоювало, а збуджувало його. За своєю звичкою все перебільшувати він змалював ідеальний образ Шарлотти, далеко вродливішої і піднесенішої, – справжній тобі ангел! – ніж вона була в житті, і підніс її так високо, як тільки дозволяло йому його вимучене натхнення. Відтоді розлука стала для нього нестерпною. Як тільки в журналі було опубліковано пролог до поеми, він доручив Гіршеві та Лабассендру віднести один примірник свіжого номера на вулицю Пануайо. Закинувши цю принаду й остаточно переконавшись, що не може жити без своєї Лолотти, д'Аржантон вирішив завдати вирішального удару. Накрутивши чуба, нафарбувавши вуса та напомадившись, віршомаз найняв фіакра, що мав чекати на нього біля дверей Шарлоттиного будинку, і з'явився на вулицю Пануайо о другій годині пополудні, коли вдома бувають лише жінки, а з усіх заводських труб передмістя у небо піднімаються клуби чорного диму. Моронваль, котрий супроводив його, виліз, щоб переговорити з консьєржем, і відразу вернувся:
– Можеш іти... На сьомому поверсі, в кінці ко'идо'а... Вона там, вдома.
Д'Аржантон піднявся сходами. Він був блідіший, ніж завжди, серце йому калатало в грудях. О, яка ж незбагненна людська природа, якщо такі людці мають серце, та ще й здатне калатати в грудях! Щоправда, його схвилювала не так любов, як усе, пов'язане з нею: романтичний бік цієї поїздки, екіпаж, що стоїть на розі вулиці, як при викраденні, а головне, – вдоволена ненависть, почуття зловтіхи, що переповнювало його, коли він уявляв, як розгубиться Джек, повернувшись із заводу і побачивши, що пташка вилетіла із гнізда. Д'Аржантонів план був такий: він несподівано з'явиться перед Шарлоттою, упаде їй до ніг, скористається з її розгублення, хвилювання, викликаного його несподіваним приходом, пригорне її й скаже: «Ходімо, їдьмо звідси!» Потім посадить Шарлотту в фіакр і – з богом! Якщо вона не змінилася за три місяці, то, звичайно, не встоїть перед спокусою. Ось чому д'Аржантон не попередив свою Лолотту й тихо ступав коридором, де з кожної тріщини виглядали злидні, а з усіх дверей стриміли ключі, немов промовляючи: «Красти тут нічого. Можеш зайти пересвідчитись».
Навіть не постукавши, він швидко прослизнув у кімнату і таємниче промуркотів:
– Це я!..
Та як завжди, коли він намагався прибрати величної пози, його спостигло жорстоке розчарування. Замість Шарлотти перед ним постав Джек, котрий з нагоди родинного свята своїх хазяїв того дня не ходив на роботу, а натомість з головою поринув у навчання, тимчасом як Іда за звичкою по обіді спала у своєму алькові, намагаючись таким чином хоч на кілька годин забути вві сні про свою тугу, відпочити від виснажливого неробства. Зіткнувшись, чоловіки оторопіло дивилися один на одного. Цього разу віршомаз не мав переваг. Передусім він був у чужому домі, та й не так-то просто зверхньо розмовляти з вищим за тебе вродливим юнаком із гордим розумним обличчям, у якому прозирали деякі риси матері, а це ще дужче ятрило душу Ідиному коханцеві.
– Що вам тут треба? – запитав Джек, заступаючи д'Аржантону дорогу.
Той спочатку почервонів, потім поблід і ледве спромігся пробурмотіти:
– Я думав... Мені сказали, що