Джек - Альфонс Доде
У компанії цієї напівбожевільної баби схиблена на знаті Іда де Барансі почувала себе як риба у воді. І поки вони сиділи у темній крамничці, тішачись дзвінкими іменами герцогів та маркізів, як тандитники тішаться дзвоном старовинних виробів з міді або виглядом пошкоджених коштовностей, туди іноді заглядав якийсь робітник, аби купити газетку за одне су, або ж яка-небудь робітниця чи домогосподарка, яким кортіло дізнатися, чи надійшов наступний випуск захоплюючого роману з продовженням. А довідавшись, що надійшов, віддавали за нього два су, хоча їм залежно від віку доводилося відмовляти собі як не в тютюні, то в пучку редиски. Та чим не пожертвує парижанка, пожадлива до такого чтива, аби тільки проковтнути нову порцію пригод Горбаня чи Монте-Крісто. На жаль, пані Левек мала онуків, котрі шили лівреї для служників Сен-Жерменського передмістя (як вона казала, «кравців високородної знаті») і двічі на місяць запрошували її на обід. У такі неділі Іді де Барансі лишалося тільки одне – копатися у «книгозбірні» пані Левек. Тут лежали цілі купи розрізнених томиків, облізлих, замацаних брудними пальцями книжок із зачитаними, потертими сторінками, між якими нерідко траплялися крихти та масні плями – красномовне свідчення того, що читали їх за їдою. Видно було, що вони побували в руках і ледачих дівок, і недбалого приміського парубоцтва, дехто з яких, пообписувавши сторінки безглуздими міркуваннями й зауваженнями, навічно засвідчив рівень своїх літературних смаків.
Згорбившись, Іда сиділа біля вікна і читала романи, аж доки їй не паморочилося в голові. Читала, аби тільки мі про що не думати й ні за чим не жалкувати. Та й не дивно – у великому, населеному робітниками будинку їй було все чуже; життя, що вирувало у будинку навпроти, викликало у її сина бадьорість і запал до роботи, а в неї – нестерпну нудьгу і огиду до всього. Вічно зажурена жінка, що від зорі до зорі шила, сидячи біля вікна, й бідолашна стара, що тільки й повторювала: «Щасливі, хто у таку погоду живе за містом!» – наганяли на неї ще більшу нудьгу: одна – безмовними, а друга – тужливими наріканнями. Спекотного літнього дня під ясним голубим небом навколишні злидні здавалися ще безпросвітнішими, а недільна тиша та безгоміння, що їх порушувало тільки далеке теленькання дзвону, котрий скликав віруючих на вечірню, та попискування ластівок не тільки не заспокоювали – гнітили її. І тоді вона поринала у спогади. Колишні прогулянки, поїздки у каретах, розваги на лоні природи – усе це воскресало у її пам'яті, повите жалем, немов позолочене останнім промінням вечірнього сонця. Та найгіршими були спогади про недалекі роки, проведені в Етьйолі. О, яке то було життя! Веселі обіди й вечері, гучні голоси гостей, нескінченні розмови на італійській терасі, і він, прихилившись до стовпа, закинувши голову й простягти уперед руку, при місячному світлі читає:
Я вірую в кохання, як у Бога!..
Де він тепер? Що робить? Як він міг за три місяці не написати їй жодного рядка, не поцікавитися, що з нею? Книжка вислизала з Ідиних рук, і вона сиділа задумано, з невидющими очима, аж поки не повертався син. Коли Джек приходив нарешті додому, вона силкувалася усміхнутись йому, але безладдя в кімнаті, недбалість у материному одязі відразу видавали її. Колись чепурна й кокетлива, мати днями тинялася поверхом у вицвілому пеньюарі та стоптаних капцях; вечеряти було нічого.
– Бачиш, я нічого не зварила. Така нестерпна спека, така задуха!.. До того ж я геть занепала духом...
-- Занепала духом? Чому? Тобі недобре зі мною? Ти, мабуть, нудьгуєш?
– Та ні, я не нудьгую, звичайно... Хіба я могла б нудьгувати, коли зі мною ти, Джеку?
І вона гаряче його цілувала, ніби намагалася, вчепившись за сина, утриматися на краю безодні.
– Ходімо де-небудь повечеряємо, – пропонував Джек. – Може, трохи розвієшся.
Але Іді бракувало найголовнішого: можливості приодягтися, дістати з шафи своє вбрання, надто вишукане, надто вигадливе у її теперішньому становищі. Для того щоб носити його, потрібно було мати карету або принаймні жити в іншому кварталі. Для прогулянок по цих убогих вулицях передмістя вона одягалася якнайскромніше. Та все ж у її вбранні щоразу було що-небудь шокуюче: глибокий виріз корсажа, надто завите волосся, занадто широкі складки на спідниці... І Джек зумисне напускав на себе поважність, ніби захищаючи своєю неприступністю рідну матір, котра більше скидалася на коханку. Вийшовши з дому, вони потрапляли в потік дрібних буржуа і робітників у вихідному одязі, які довгою чередою повільно рухалися вулицями й бульварами, де знали напам'ять усі вивіски. То була бурлескна мішанина відкритих чесних облич і химерних пик, поморщених між плечима сюртуків, зісповзлих низько на спини шалей, одягу, пошитого за давноминулою модою, бо його одягають лише у вихідні для прогулянки містом. Після салюту і феєрверків гомінливий натовп розтікається по тротуарах. Але неділя закінчується, і на обличчя людей знову падає тінь турбот про завтрашній день, заздалегідь накладаючи на них відбиток утоми. Джек із матір'ю рухалися в людському потоці, потім заходили до якогось ресторанчика у Баньйоле чи Роменвілі і, обоє смутні, замовляли вечерю. Вони намагалися не мовчати, щось розповідати про себе, але розмова не клеїлась, і це було чи не найтяжчим у їхньому співжитті. Надто надовго розійшлися були їхні життєві дороги, надто несхожими були їхні долі! Зніжену Іду обурювали грубі скатерті з абияк випраними плямами з-під вина, вона бридливо витирала свої склянки та прибор, а Джек, звиклий за довгі роки до найнепривабливіших сторін бідності, майже не помічав неохайного сервірування. Зате в нього що не
