Джек - Альфонс Доде
Довгими літніми вечорами Іда й Джек любили гуляти в Бют-Шомон – великому, дещо похмурому парку, нещодавно розбитому на давніх висотах Монкофона. Там було споруджено безліч гротів, штучних водоспадів, колонад, місточків, перекинутих через яри, а по схилах пагорба збігали соснові переліски. Той міський сад, якому, на думку Іди де Барансі, рукотворні красоти надавали щось романтичне, здавався їй грандіозним. Вона з насолодою волочила довгий поділ сукні по посипаних піском алеях, захоплювалась екзотичною рослинністю, руїнами, на яких охоче написала б своє ім'я. Потім, нагулявшись, вони піднімалися до вершини гори і сідали на лавку, з якої відкривався чудовий краєвид. Унизу під їхніми ногами стелився сизий у сутінках Париж, що проглядав крізь серпанок туману й пилу. Столиця нагадувала велетенську чашу, над якою здіймалися теплі випари і невиразний гомін. Пагорби за передмістями викреслювали у вечірній млі величезне півколо, з одного боку якого височів Монмартр, з другого Пер-Лашез, а замикав його Монкофон.
Поблизу розважалися парижани. На заокруглених алеях між рядами навкіс висаджених дерев кружляли під музику дрібні крамарі, а вище, на схилах гір, що зосталися за межами рукотворного парку, серед облізлих кущів та червонувато-жовтих залисин на зеленій траві розсипались сім'ї робітників. Батьки й діти порозлягалися на траві, бігали і з'їжджали зі схилів, запускали великих паперових зміїв; вечірню тишу порушували тільки їхній дзвінкій сміх та веселі вигуки, що далеко розносилися в лункому повітрі. Дивна річ: чудовий парк, розбитий серед робітничих кварталів так, ніби імперія хотіла полестити жителям Ла Віллетт і Бельвіля, здавався робітникам надто доглянутим, надто пригладженим, їм більше були до душі давні круті пагорби, що нагадували заміську природу. Іда не без зневаги поглядала на всі ті витівки простолюду, і сама її поза, і те, як знеможено спиралася вона лицем на долоню, як неуважно креслила парасолем візерунки на піску, немовби промовляли: «Яка нудьга!» Джек був безсилий розвіяти материн нескінченний смуток. Йому хотілося завести знайомство з якою-небудь новою, не дуже вульгарною родиною, де мати зблизилася б із жінками, з котрими могла б ділитися своїми наївними мріями та поверховими міркуваннями. Одного разу йому здалося, ніби він знайшов те, що шукав. Це трапилося саме в міському саду Бют-Шомон. Попереду йшов у темній куртці згорблений старий, що явно прибув із провінції, поряд із ним – двоє дітлахів, до яких він нахилявся з таким зацікавленням і незмінним терпінням, на яке спроможний тільки дідусь.
– Десь я бачив цього чоловіка, – промовив до матері Джек. – Ну, звичайно!.. Я не помилився... Це Рудик.
І справді, то був дядько Рудик, але такий постарілий і згорблений, що колишній учень заводу Ендре не стільки впізнав свого майстра, скільки здогадався, побачивши його внуків: незграбна, майже квадратна товстунка нагадувала Зінаїду в мініатюрі, а якби на хлопчика надіти митницького кашкета, то він був би копією Манжена.
– Ти ба! Наш хлопчисько...– обізвався добрий старий, помітивши Джека, що підходив ближче, і на його змарнілому, поораному глибокими зморшками обличчі засвітилась журлива усмішка.
Лише тепер Джек помітив на Рудиковому капелюсі широкий креп і, боячись роз'ятрити свіжу рану, не наважувався ні про кого його питати. Та ось на повороті паркової алеї виринула Зінаїда. Змінивши рясну сукню на міську спідницю, а герандський очіпок на паризький капелюшок, вона здавалася ще огряднішою. Справжня тумба, що сяяла добродушністю. Вона спиралася на руку свого Манжена, колишнього бригадира, котрий тепер дістав вищий чин і був переведений до паризької митниці. На Манжені був мундир із тонкого сукна і золоті нашивки на рукавах. О, як пишалася Зінаїда цим красенем офіцером, як вона, мабуть, кохала свого Манженчика, хоча напевне тримала його у шорах і щоразу сама відповідала за нього, не даючи й рота йому розтулити. Та, як видно було, Манжен не скаржився на своє життя, – його відкрите обличчя світилося щастям, і він дивився на дружину такими закоханими очима, що не було ніякого сумніву: якби йому ще раз довелося сватати Зінаїду, то тепер він узяв би її й без посагу. Джек відрекомендував матір, і всі гуртом попростували далі, розбившись на дві групки. Джек, стишивши голос, запитав Зінаїду:
– Що сталося? Невже пані Клариса?..
– Так, два роки тому вона померла страшною смертю – утопилася в Луарі. Нещасний випадок, –відповіла Зінаїда і пошепки додала: – Ми так тільки кажемо: «нещасливий випадок»,– задля батька, але ви добре її знали, Джеку, і розумієте: не трагічна випадковість була причиною її смерті – вона, наклала на себе руки з горя, не маючи сил пережити розлуку з Нантцем... І є ж такі чоловіки!.. Наче приворотним зіллям тебе напоять!..
Зінаїда, щира душа, і не здогадувалася, що від її слів у Джека скніє серце і він неспроста, зітхаючи, поглядає на матір.
– Бідний тато...– вела вона далі. – Ми боялися, що він не перенесе її смерті... А він же й не здогадується, які було насправді... А то б... Коли Манжена перевели до Парижа, ми забрали батька до себе, і тепер живемо разом у Шароні, на Бузковій вулиці – зеленій, тихій, з обох боків садки... Це аж біля митницьких казарм. Сподіваюсь, ви його провідаєте, Джеку?.. Ви ж знаєте: він завжди вболівав за свого «хлопчика»... Може, хоч вам пощастить розговорити його. Бо до нас він і словом ніколи не озивається... Тільки дітьми трохи тішиться... Отакі-то справи... Ходімо ближче до них, батько кілька разів уже оглядався. Він здогадується, про кого
