Джек - Альфонс Доде

і опале листя, що й досі ще кружляє у її дурній голові! Але то була його мати. А він любив її, прагнув силою своєї поваги до неї навчити її поважати саму себе і тому нічого їй не казав. Проте це перше попередження про небезпеку сповнило його душу муками ревнощів, знайомими людям, які відчувають зраду. Він дійшов до того, що, вирушаючи з дому, пильно придивлявся до її обличчя, а повертаючись, намагався з посмішки, якою вона зустрічала його, вгадати її думки. Він боявся, що мати опиниться цілком у полоні марень, яким так часто піддається нічим не зайнята жінка. А він же не мав жодної можливості тримати її під своїм наглядом. Адже вона – його мати! Жодній душі він не зізнався б, що не довіряє матері. Тим часом Іда після д'Аржантонового листа стала приділяти більше уваги господарству: прибирала в кімнаті, готувала синові вечерю і навіть витягла на світ божий книгу для записів витрат, де було безліч пропусків і білих, плям. Але підозри не полишали Джека. Він знав, що пильність обманутих чоловіків жінки часто присипляють ніжною турботливістю, увагою, і з отих знаків потаємних докорів сумління можна точно визначити день, коли на них звалилася біда.

Якось, коли він повертався з роботи, йому здалося, ніби Гірш та Лабассендр, ідучи об руку, повернули за ріг вулиці Пануайо. Що їм тут треба, так далеко від редакції їхнього журналу й набережної Августинців?

– До нас ніхто не приходив? – запитав він у консьєржа і з ухильної відповіді зрозумів, що його обманюють, що проти нього уже зріє нова змова.

Наступної неділі, коли Джек повернувся з Етьйоля, Іда була так поглинута читанням, що навіть не почула, як він зайшов до кімнати. Звиклий до її манії ковтати будь-які романи, він не надав би цьому значення, якби мати похапцем не сховала якусь брошуру, що лежала в неї на колінах.

– Ох і налякав же ти мене!.. – вигукнула вона, перебільшуючи свій переляк, аби відвернути синову увагу.

– Що ти читала?

– Та нічого... Всякі нісенітниці... Як почувають себе наші друзі: лікар, Сесіль? Ти передав від мене поцілунки любій дівчинці?

Але що більше вона говорила, то більше проступали крізь тонку прозору шкіру на її обличчі червоні плями – в Ідиній вдачі було щось дитинне: брехала вона не задумуючись, але вкрай невміло. Невідривний синів погляд бентежив, не давав їй спокою, аж дратував, і вона, не витримавши, підвелася.

– Ти хочеш знати, що я читала?.. На, дивися.

Джек упізнав атласну обкладинку журналу, яку вперше побачив у кочегарні «Кідна», тільки тепер той був багато, певно, вдвоє, тонший і надрукований на низькосортному тонкому жовтуватому папері. Було очевидним, що журнал належить до видань, які не скуповуються. Що ж до його змісту, то все лишилося без змін: та сама недоладна пишномовність, гучні й пустопорожні заголовки, безглузді дослідження на соціальні теми, маячня з претензією на науковість, нездарне віршування. Джек навіть не відкрив би тієї збірки нісенітниць, якби під назвою журналу його увагу не привернув великий, заголовок на початку змісту:

Р О З Р И В Лірична поема віконта Аіморі д'Аржантона

Починалося це так:

Куди? Не мовивши і слова на прощання!

Куди? Не обернувши голови!

Куди? Навіть не глянувши на кинуту домівку

Куди?..

Далі тяглося близько двохсот довгих щільних рядків, що зачорнили сторінки, як нудна проза. І то був лише вступ. А щоб читач не сумнівався, про кого йдеться, у кожному куплеті повторювалося ім'я Шарлотти.

Джек знизав плечима і кинув журнал на підлогу.

– І отой негідник набрався совісті надіслати тобі свою базгранину?

– Як бачиш... Цей номер хтось залишив декілька днів тому внизу, в консьєржа, – невпевнено сказала Іда. – Тільки не знаю хто.

Вони помовчали. Іда вмирала від бажання підняти журнал, але не відважувалась. Зрештою вона недбало нахилилась і підібрала його з підлоги. Помітивши її жест, Джек запитав:

– Сподіваюсь, ти не зберігатимеш тут це абищо? Вірші нікудишні.

Мати випросталась:

– Я так не вважаю!

– Облиш, матусю! Скільки б він не лопотів крилами, аби здаватися схвильованим, скільки б не белькотів і не кудикав, нас не зворушує тут жодне слово.

– Не будьмо упередженими, Джеку. – її голос затремтів. – Бог свідок: я знаю д'Аржантона краще, ніж будь-хто; знаю усі вади його вдачі, я багато вистраждала з його вини. Як людину я його не захищаю. Але його поезія – то зовсім інше. Не лише я вважаю, що у Франції ще не було поета, котрий би так умів зворушувати серця... Так, так, мій любий! Саме зворушувати серця!.. На це був здатний ще Мюссе, але йому не вистачало піднесеності, ідеалу... З цього погляду «Кредо кохання» незрівнянне. Та все ж, на мою думку, вступ до «Розриву» ще зворушливіший. Молода жінка рано-вранці в бальній сукні йде з дому, зникає у тумані, навіть не попрощавшись, не обернувши голови...

Джек не міг стримати обурення:

– Але ж ця жінка – ти! І тобі відомо, як ти пішла, за яких обставин!

Її аж затрусило:

– Дорогий мій, даремно ти мене принижуєш, даремно допікаєш, нагадуючи про ті «обставини». Зараз ідеться тільки про поезію, а я, гадаю, розуміюсь на ній краще, ніж ти. Навіть якби пан д'Аржантон образив мене в сто разів дужче, я й тоді, не вагаючись, твердила б, що він – один з літературних світочів сучасності. І дехто з тих, хто не шанує його тепер, колись із гордістю казатиме: «Я його знав... Я сидів у нього за столам...»

І вона велично вийшла до кравчині Левендре, своєї вічної повірниці.

Джек сів за книжки – навчання було єдиною розрадою в біді, бо наближало його до Сесіль, – і незабаром почув за стіною голосне читання, захоплені вигуки і, судячи з гучного сякання, жіночий плач.