Джек - Альфонс Доде

квітів, лісів, полів. Крім того, вона знала чарівні слова, котрі знімали біль, уміла пильним поглядом улити в тіло силу, а її невичерпна лагідність кидала виклик жорстоким ударам долі. Підтримувала його також праця, виснажлива, уперта праця. Вона була немов залізна кольчуга, що гнітить тіло, зате захищає від смертельних ран. Поки з ним жила мати, вона часто мимоволі заважала йому. Надто неспокійну Іда мала вдачу, надто мінливими були її бажання. Мати то квапливо одягалася, збираючись на прогулянку, то, раптом вирішивши залишитись дома, за хвилину скидала і капелюшка, й шаль. Вона й рада була б не заважати сину, проте її незграбне силкування не турбувати Джека лише погіршували становище. Тепер, після її від'їзду, Джек просувався в навчанні семимильними кроками і надолужував згаяний час. Він щонеділі їздив до Етьйоля і відчував, як від поїздки до поїздки ростуть його знання, його кохання. Лікар захоплювався успіхами свого учня. Мовляв, якщо він так навчатиметься й далі, то за рік здобуде звання бакалавра і зможе вступити на перший курс медичного факультету. Саме слово «бакалавр» тішило Джека і викликало на його обличчі радісну широку усмішку, а коли він вимовляв те таємниче слово при Белізері та його дружині – після чергового запою Ріберо їхнім компаньйоном знову став Джек, – маленька мансарда немовби більшала й світлішала. Несподівано й рознощиця хліба загорілася бажанням навчитися грамоті. Вечорами, закінчивши лагодити й церувати одяг, вона наполягала, щоб Белізер навчав її читати, і він показував їй літери, тицяючи в них квадратним пальцем так, що майже затуляв їх.

Старий Ріваль захоплювався Джековими успіхами, та далеко менше захоплення викликало в лікаря здоров'я його підопічного. На початку осені у хлопця знову почався кашель, щоки запали, в очах з'явився гарячковий блиск, а рука, яку він щонеділі подавав Рівалеві, була гаряча, аж пашіла.

– Не подобається мені твій стан, – казав добряга-лікар, стурбовано дивлячись на свого учня. – Ти перепрацьовуєш, весь час тримаєш у напрузі свій мозок, не даєш спочити голові... Не гарячкуй, збав трохи навантаження... У тебе іще вдосталь часу, хай йому біс! Сесіль нікуди не втече від тебе.

Атож, звичайно, не втече! Тепер вона була іще уважніша до нього, ще лагідніша, іще ближча. Вона, напевне, розуміла, як усе життя йому не вистачало ніжності, і хотіла, щоб у її коханні він знайшов таке потрібне для нього щастя. Саме це й насторожувало нашого друга Джека, підогрівало його невгасимий запал до роботи. Він працював по сімнадцять годин на добу, уриваючи час у сну і не відчуваючи втоми; перебував у стані збудження, яке стократ помножувало його силу: держак преса на заводі Ессендеків здавався йому не важчим, ніж перо.

Людським можливостям немає меж. І Джек, безупинно тримаючи свій організм у гарячковому збудженні та цілковитій байдужості до решти радощів та розваг, досяг такого стану, який буває часом у індійських факірів, коли і біль дає втіху. Він ладен був благословляти холод у мансарді, який удосвіта, о п'ятій ранку, проганяв міцний сон двадцятирічного юнака, ладен був благословляти сухе покашлювання, що заважало йому заснути до пізньої ночі. Траплялося, сидячи за столом, він раптом відчував дивовижну легкість у всьому тілі, прозріння ясновидця; його думка ширяла, наче вільний птах, пам'ять миттю схоплювала все прочитане, та водночас його раптово опановували кволість і безсилля. Часом йому здавалося, ніби він весь розчиняється й летить у невідомий захмарний світ, і тоді перо саме ковзало по папері, а в книжці не було жодного складного місця, якого він не міг би зрозуміти і вмить засвоїти. Немає сумніву: він подолав би усі труднощі і досягнув мети, якби була дотримана одна умова: шлях, по якому хлопець мчав із запаморочливою швидкістю, мусив бути без перепон. Та й справді, за таких обставин небезпечний навіть слабкий поштовх, а йому судився страшний удар.

«Завтра не приїзди. Тиждень нас не буде.

Ріваль».

Джек одержав цю телеграму від лікаря в суботу ввечері, коли рознощиця хліба прасувала йому чисту білизну, а він радісно усміхався, передчуваючи у кінці трудового тижня радість наступного вихідного дня. Несподіваний від'їзд друзів, лаконізм телеграми, казенний шрифт замість знайомого почерку друга вкинули Джека в жах. Він чекав листа від Сесіль чи хоча б від лікаря, що пояснив би йому цю таємницю, але листів не було, і цілий тиждень Джек жив, опанований лихоманкою страху, гарячкової тривоги і невиразних надій. Варто було хмарині набігти на сонце, і його серце стискалося, а коли сонце знову виринало з-за хмар, у нього теж світлішало на душі.

Насправді ні лікар, ні Сесіль нікуди не від'їздили. Лікар утримував закоханого в Парижі, аби поступово приготувати його до страшного удару, – несподіваної, нечуваної ухвали Сесіль, яку, як сподівався Ріваль, його онука ще може змінити.

Все сталося несподівано. Якось увечері, повернувшись додому, лікар побачив на обличчі Сесіль якийсь дивний вираз: похмурий, рішучий. Поблідлі вуста були щільно стиснуті, красиві темні брови супилися. За всю вечерю дідові не вдалося викликати в неї жодної усмішки, а коли він мов ненароком сказав:

– У неділю, коли приїде Джек...

Вона різко урвала його:

– Я не хочу, щоб він приїздив...

– Що сталося?

Дід приголомшено подивився на неї. Бліда, мов стіна, вона твердо повторила іще раз:

– Я не хочу, щоб він приїздив... Нехай більше не приїжджає.

– Що сталося?

– Дещо дуже важливе, дідусю: я не можу стати Джековою дружиною.

– Не можеш?.. Ти мене лякаєш, дитино. Що сталося?

– Нічого не сталося. Просто для мене дещо відкрилося у мені самій. Я не люблю його, я помилялася.

– Та що за нещастя! Що це на нас звалилося? Сесіль, дитино моя, схаменися! Ви що, посварилися? Це ж дрібниці!

– Ні, дідусю, клянуся тобі, це не дрібниці. Я люблю Джека, як брата, не більше. Я змушувала себе покохати його, але тепер бачу, що це неможливо.

Лікаря аж затрусило: у нього майнула згадка про дочку.

– Ти любиш іншого?

Онука почервоніла.

– Ні, я нікого