Джек - Альфонс Доде

У відповідь на всі лікареві умовляння й докази Сесіль повторювала своє:

– Я не хочу виходити заміж.

Він спробував вплинути на її самолюбство: що скажуть у навколишніх селах? Мовляв, молодий чоловік місяцями не вибував з їхнього дому, усі вважали його нареченим...

Прагнучи викликати в Сесіль співчуття, Ріваль сам розчулився:

– Ти уявляєш, який це буде для нього удар?.. Ти поламаєш йому життя, загубиш його майбутнє.

В нападі хвилювання у Сесіль судомно пересмикнулося обличчя. Старий Ріваль узяв її за руку.

– Благаю, маленька моя... Не квапся із таким рішенням... Давай почекаємо трохи... Ти подивишся, все обміркуєш...

Але вона спокійно й твердо відповіла:

– Ні, дідусю, це неможливо. Я хочу, щоб він якомога скоріше довідався про мої почуття... Я знаю, що завдам йому болю, однак що довше ми зволікатимемо, то більшим буде той біль. Він наростатиме з кожним днем. Та й мені буде тяжко з ним бачитись. Я не вмію ні брехати, ні прикидатися.

– Значить, я повинен заявити йому, що він тут зайвий? – обурено крикнув лікар, схоплюючись зі стільця. – Гаразд, я так і зроблю... Та хай би вас грім побив! Ви, жінки...

Сесіль поблідла, затремтіла і подивилась на діда з таким відчаєм у очах, що він зразу урвав себе на півслові.

– Ні, ні, доню моя, я не гніваюсь... Не знаю, що на мене найшло... Зрештою, в тому, що сталося, винна не стільки ти, як я сам. Ти ще зовсім дитина. Я не повинен був... Ох, який же я дурень!.. Невже я до самої смерті не наберуся розуму?..

Найтяжче було написати Джеку. Ріваль зіпсував кілька аркушів, починаючи всі листи зі слів: «Джеку, сину мій, мала не хоче більше бачитися з тобою». Він не міг більше придумати жодного слова. «Мала не хоче більше бачитися з тобою...» Нарешті старий лікар вирішив: «Краще я з ним сам побалакаю...» І аби виграти час та підготуватися до тяжкої розмови, він попросив Джека відкласти приїзд на тиждень, невиразно сподіваючись, що з часом онука, може, отямиться.

Цілий тиждень вони не згадували про попередню розмову. А в суботу Ріваль сказав дівчині:

– Завтра він приїде. Ти не змінила своєї думки? Твоє рішення остаточне?

– Остаточне! – твердо відповіла Сесіль, і кожен склад цього бездушного слова відгукувався гірким болем у Рівалевому серці.

У неділю Джак за своїм звичаєм приїхав раннього ранку і одним духом подолав відстань від станції Еврі до Етьйоля. Коли він переступав поріг дому, його охопила незбагненна тривога, хоча, здавалося, для цього не було ніяких підстав, адже його завжди так радо тут зустрічали.

– Пан Ріваль чекає на вас у саду, – сказала служниця, відчиняючи йому двері.

У Джека похололо на душі. Він миттю відчув: сталося лихо. Схвильоване обличчя добряги-лікаря ще дужче налякало його. Той, провівши сорок років життя біля узголів'я хворих і, здавалося б, звикнувши до людських страждань, увесь тремтів і був схвильований не менше, ніж його учень.

– А Сесіль немає?..

Ось про що перш за все запитав бідний юнак.

– Ні, друже мій, я залишив її... там... де ми були. Вона там побуде деякий час.

– Довго?

– Так, дуже довго.

– Отже... Отже, вона не хоче більше бачитися зі мною, пане Рівалю?

Лікар не відповів. Аби не впасти, Джек важко опустився на лавку.

Розмова відбувалася в глибині саду. Був лагідний і ясний листопадовий ранок. На зелені білястою пеленою лежала роса, над землею завис туман, застуючи осіннє сонце, і все це нагадувало йому про день, проведений із Сесіль у Кудре, збір винограду, пагорби над Сеною і їхні перші несміливі слова любові на тлі величної природи, слова, що нагадували перший щебет пташок перед їхнім вильотом із гнізда. Оце так річниця!.. Помовчавши, лікар по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.

– Не побивайся, Джеку... Може, вона ще отямиться... Вона ще така молода! Можливо, це лише випадкова примха.

– Ні, пане Рівалю, ви чудово знаєте: у Сесіль не буває примх... Це було б надто жорстоко: задля примхи вдарити ножем просто у серце... Ні, я переконаний: вона дуже довго обмірковувала своє рішення, і воно далось їй нелегко. Вона знала, що значить для мене її любов, – без її любові я не зможу жити на світі. І якщо вона відважилася на це, значить вважала, що мусить зробити так. Я повинен був очікувати цього. Таке велике щастя, та щоб дісталося мені, мені! Це ж неможливо! Якби ви знали, скільки разів я думав: «Це було б надто добре. Мої мрії не можуть здійснитися...» І що ж? Вони таки не здійснились. От і все.

Зусиллями волі Джек ледве стримав ридання, від якого, здавалось, ось-ось задихнеться. Потім важко підвівся. Лікар узяв його руки в свої.

– Прости мені, бідна моя дитино... У всьому, що сталося, тільки моя вина. Але я сподівався зробити вас обох щасливими.

– Ні, пане Рівалю, не виніть себе. Сталося те, що мусило статися. Я Сесіль не рівня. Вона не могла мене покохати. Вона жаліла мене, і якийсь час їй здавалося, що це кохання. Маючи добре серце, вона помилялася. А тепер врешті прозріла, і її налякала відстань між нами. Та байдуже! Послухайте, що я вам скажу, дорогий мій друже, і перекажіть їй мої слова: незважаючи на всю жорстокість завданого мені удару, є одна річ, завдяки якій я ніколи не гніватимусь на Сесіль...

Широким жестам він показав на небо, на лани, на весь обрій.

– Минулого року, в один із таких днів, я відчув, що кохаю Сесіль, і уявив, ніби й вона може мене покохати. І відтоді для мене почалася найщасливіша, єдина щаслива пора в моєму житті. Цілий рік я жив повним неповторним