Джек - Альфонс Доде

хитрощі. Наша вулиця, наш будинок їй не подобались. Потрібно було знайти квартал, де спочивало б око, де їй легше дихалося б, аби вона менше жалкувала за набережною Августинців. Отож я найняв у Шаронні на Бузковій вулиці затишний будиночок, що стоїть у глибині саду. У тому будиночку три нещодавно побілені невеличкі кімнатки, обклеєні шпалерами. Я обставив їх дещо вишуканішими меблями, ніж ті. що мав досі, витративши усі свої незначні заощадження (вибачте за такі подробиці, але я заприсягся собі нічого від Вас не приховувати), все, що я спромігся зекономити за півроку для складання іспитів і внесення плати за навчання. Проте я заздалегідь знав, що Ви схвалите ці витрати. Белізер і його дружина допомогли мені обладнати нове помешкання, допомагала й добра душа Зінаїда, – вони з батьком живуть на тій самій вулиці, і я розраховував, що з цими людьми буде веселіше моїй бідній мамі. Усе це робилось таємно, усе готувалося, наче несподіваний подарунок закоханого, оскільки в новому турі війни я мусив боротися зі своїм ворогом, зі своїм суперником його ж зброєю. Мені справді здавалося, що їй буде там добре. Там, на краю околиці, тихо, наче на сільській вуличці; через муровані загорожі звисають віти дерев, за дощаними парканами співають півні. Мені здавалося, що все те має зачарувати її, чимось нагадуючи життя на селі, за яким вона так жалкувала.

Нарешті вчора ввечері все було готове для її переселення до нового будинку. Белізер мав сказати їй, що я чекаю на неї у Рудиків, і прийти з нею на час вечері. Я приїхав заздалегідь і, радіючи, мов дитина, гордо походжав по нашому маленькому помешканню, де все сяяло чистотою, на вікнах висіли красиві світлі завіси, а на каміні стояли великі букети троянд. Вечір був прохолодний, я розпалив вогонь, і дім набув вигляду обжитого затишного житла; це не могло не радувати мене... І ось, – повірите? – у мій радісний настрій несподівано увірвалося похмуре передчуття. Воно спалахнуло миттєво, яскраво, немов електрична іскра: «Вона не прийде!» Марно я подумки називав себе божевільним, ставив на місце призначений їй стілець, готував для неї прибор, прислухався до кроків на тихій вулиці й бігав з кімнати в кімнату, де все чекало на неї. Я вже знав, що вона не прийде... Я завжди передчував кожну біду, кожне жорстоке розчарування. Так, ніби доля, перш ніж завдати мені удару, із співчуття застерігає мене, аби мені не було надто боляче.

Вона не прийшла. Белізер прийшов сам, дуже пізно, і приніс від неї коротку записку. Читати там, власне, було нічого. Кілька похапцем написаних слів повідомляли мене, що п. д'Аржантон небезпечно захворів і вона вважає за свій обов'язок повернутись до нього, аби сидіти біля його узголів'я. Як тільки він видужає, вона повернеться знову до мене. Захворів! Про це я не подумав. Адже я також міг би стогнати і таким чином утримати її біля своєї постелі... Ох, негідник! Як же добре він її знає! Як досконало вивчив цю слабку й добру жінку, що звикла всім для нього жертвувати, вічно його опікати. Адже Ви лікували його від тих дивних нападів, на які він скаржився в Етьйолі і які так швидко минали за столом після доброго обіду. Тепер у нього знову виникла та сама хвороба. Але мати, безумовно, тільки чекала нагоди, щоб повернути собі його ганебну прихильність, і охоче клюнула на нехитру принаду. Боюсь, якби я захворів, по-справжньому захворів, вона, можливо, й не повірила б!.. Та повернімося до моєї сумної пригоди: чи спроможні Ви уявити мене в тому будиночку серед усього, що сам приготував до зустрічі з нею, хтозна-скільки вибігавши за покупками, доклавши неймовірних зусиль, марно витративши усі гроші? О жорстока, жорстока!.. У мене не було ніякого бажання залишатися там, і я повернувся до своєї колишньої кімнати. Той будиночок здавався мені надто сумним, таким сумним, ніби там нещодавно мешкав небіжчик, бо в моїй уяві мати давно жила в тому домі. Я пішов, покинувши догорати ще не згаслий вогонь, залишивши букети троянд, з яких потім тихо спадали пелюстки на мармурову дошку каміна. Будинок орендовано на два роки, і я зоставив його за собою на увесь термін під впливом того забобонного почуття, завдяки якому ми лишаємо гостинно відчиненими дверцята клітки, з якої вилетіла наша улюблена пташка. Якщо мати повернеться, ми оселимося там разом. А не повернеться – я там ніколи не житиму. Життя в самотині було б надто сумним, воно нагадувало б траур...

Тепер я Вам про все розповів. Чи є потреба попереджувати, що цього листа я писав лише Вам і що Сесіль не повинна його читати? Я згорів би з сорому. Боюсь, що у її очах ця ганебна пригода кине тінь і на мене, на моє чисте кохання до неї. Можливо, вона навіть розлюбить мене... Ох, друже мій, що зі мною буде, якщо скоїться таке лихо? Крім неї, у мене нікого немає. її ніжність – для мене все. І коли мене опанував невимовний відчай, коли я опинився сам у порожньому домі, де все, здавалося, глузувало з мене, у мене була лише одна думка, лише один крик душі: «Сесіль!..» А що коли вона також мене покине?.. Найстрашніше в зраді любої людини те, що після цього в серце закрадається страх нових зрад. Однак я не повинен навіть думати про щось подібне. Адже Сесіль мені пообіцяла, дала слово, а вона ж ніколи не обманює.

Джек».

IX Мала не хоче більше бачитися

Він іще довго сподівався, що мати, зрештою, повернеться. В ранковій і нічній тиші, коли він сидів за книжками, йому не раз вчувався шурхіт її сукні в коридорі, її легкі кроки біля дверей. Буваючи в Рудиків, він завжди заглядав до будиночка на Бузковій вулиці, безглуздо сподіваючись застати в ньому матір. Адже він повідомив матері адресу, написавши їй: «Наш новий дім чекає тебе... Він твій... Ти можеш перебратися туди будь-коли...» Але мати і не обізвалася. Вона покинула його назавжди, остаточно і безповоротно. І йому було від того дуже тяжко. Немає рани болючішої від тієї, яку завдає мати, бо її жорстокість протиприродна: вона сприймається як фатальна помилка долі чи небесна кара.

Зате Сесіль була мов добра чарівниця, котрій відомі створені природою цілющі ліки з пахощами