Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Не диво, що від такого читва склалися в мене про все вельми своєрідні уявлення, але ж я був цілком самотній, і читав усе, що до рук навинеться. Величезне вражіння справила на мене повість Уйди[76] «Сігна», яку я пожадливо перечитував упродовж двох літ. Кінця твору я не знав, аж покине виріс, бо в моїй книжці бракувало останніх розділів, — а через те я й надалі мріяв разом з героєм, і разом з ним не знав, що на нього чигає під кінець Немезіда. Був такий час, коли я тільки й роботи мав у ранчо, що доглядати бджоли: від схід сонця до вечора сидів собі під деревом, дожидаючи, як вони стануть роїтися. На читання та мріяння часу було вдосталь. Лівермор — долина рівна, одноманітна, та й довколишні пагорби мене анітрохи не цікавили, тож єдине, що могло відірвати мене від мрій, — це як рій виходив; тоді я подавав гасло, і з ранчо збігалися люди з горшками, рондлями та відрами. Новість «Сігна» починалася, здається, словами: «Це був лише маленький хлопчик»; проте цей маленький хлопчик марив зробитися славетним музикою та кинути собі під ноги всю Європу. Ну то й що? Я теж був лише маленький хлопчик. Отож чому б мені не зробитися само тим, ким мріяв стати Сігна?
Життя на каліфорнійськім ранчо здавалося мені вкрай нудне, і я щодня намисляв собі податися поза межу крайнеба та побачити світу. Вже тоді щось шепотіло мені, намовляло; мій розум поривався до прекрасного, хоч жив я в оточенні не конче таки гарному. Пагорби й долини тамтешні були мені як більмо на оці, мене аж млоїло від них, і лише тоді стали вони мені любі, коли я їх покинув.
На одинадцятому році життя я розпрощався з ранчо й переїхав до Окленда, де збував стільки часу в Загальноприступній публічній бібліотеці, жадібно читаючи все, що навернеться на очі, аж урешті за браком руху з’явилися в мене перші ознаки танцю св. Віта. Що більше я дізнавався про світ, то частіше натрапляв на розчарування. Заробляв я тоді собі на хліб, продаючи на вулиці газети. Від того часу й до шістнадцяти літ я перепробував тисячу й одно заняття, чергуючи то працю зі школою, а то школу з працею.
Потім спокусив мене потяг до пригод, і я покинув домівку. Не втік, а саме покинув — виплив у бухту та приєднався до піратів, що здобували устриці. Тепер минулися часи устричних піратів, але якби мені віддячено по заслузі, запакували б мене до в’язниці літ на п’ятсот за піратство. Потім я плавав матросом на шхуні та ловив лососів. Як це не кумедно, але після цього я служив у рибальському патрулі, де мав на обов’язку затримувати всіх порушників законів про рибальство. Чимало таких свавільців — китайці, греки та італійці — ловило потайки в той час рибу, та не один дозорець із берегової охорони наклав головою за те, що до них втручався. Не мав я жодної зброї, хіба що сталеве видельце, але почував себе справжнім чоловіком і не знав страху, викараскуючись на облавок якого човна, щоб затримати браконьєра.
Пізніше я знову пішов у матроси й вирядився до берегів Японії ловити котиків, а звідти — в Берінгове море. Через сім місяців я повернувся до Каліфорнії й перепробував усякої праці — згрібав вугілля, був за вантажника в порту, працював на джутовій фабриці від шостої ранку до сьомої вечора. Наступного року я лагодився помандрувати з тим самим товариством знову на котиків, але якось прогавив. Вони попливли на «Мері Томас», що загинула з усією командою.
Як я ще вчився прихапцем у школі, то писав, бувало, звичайні шкільні твори, за що мене абияк і хвалили. Тепер, працюючи на джутовій фабриці, я знову пробував вряди-годи написати що-небудь. Фабрика забирала в мене тринадцять годин на добу, а що був я молодим та любив побавитися у вільні від праці години, то на писання часу майже й не залишалося. Сан-франціська газета «Клич» призначила премію за нарис, і моя мати умовляла мене спробувати щастя. Я послухав, обравши за тему «Тайфун при берегах Японії». Дуже стомлений та сонний, знаючи, що о пів на шосту ранку мушу вже бути на ногах, я заходився опівночі коло оповідання й працював, аж поки не списав дві тисячі слів — довшого нарису не вільно було писати, — але тему свою розробив тільки до половини. Наступної ночі, так само втомлений, я написав що дві тисячі слів і закінчив твір, а третьої ночі взявся викреслювати зайве, щоб не відступити від умов конкурсу. Першу премію дістав я; другу й третю одержали студенти Стенфордського та Берклійського університетів[77].
Такий успіх у конкурсі Сан-франціського «Кличу» заохотив мене не на жарт подумати про перо. Але ще надто в мені кипіла кров, щоб усидіти на місці, і я відклав надалі літературну працю, написавши лише дрібничку для «Кличу», яку той зараз таки й забракував.
Пішки я обходив усі Сполучені Штати, від Каліфорнії до Бостона, і з півночі на південь, а на тихоокеанське надбережжя повернувся через Канаду, де попався до в’язниці й відробив належний термін за Волоцюзтво. Мої мандрівні пригоди зробили з мене соціаліста. Перше в схиляв голову перед величністю праці і, не читавши ні Карлейля, ні Кіплінга, сформулював таку власну євангелію труду, яка їм і не снилася. Праця для мене була ап В ній я вбачав і виправдання, і порятунок. Ніколи на не зрозумієте тих гордощів, що відчував я, сумлінно виконавши тяжку роботу. Вірнішого платного раба жоден капіталіст ніколи й не визискував. Одно слово, мій вам веселий індивідуалізм геть-чисто посіла ортодоксальна буржуазна етика.
Я добувся з заходу, де люди мали гарний заробок, а праця шукала робітника, в густо заселені робітничі центри східних штатів, де люди були нужденні і кожне вганяло хоч би за якою працею, і там я поглинув на життя з нового, зовсім іншого погляду. Я побачив робітників на людських смітниках, на дні соціальної прірви. І я заприсягся сам перед собою ніколи більше не перериватися роботі, хіба що змусить крайня біда. Відтоді я знав лише одно: уникати тяжкої фізичної праці.
На дев’ятнадцятому році я повернувся до Окленда та вступив до середньої ніколи, що випускала, як звичайно, шкільний журнал. То був тижневик — ні, здається, місячник, — і я почав писати до нього оповідання, в яких,
