Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Чалмерс знизує плечима й глузливо посміхається.
Нокс. Але справді, Маргеріт, це єдиний вихід для нас. Віддайте документи. Що вони собою являють? — тільки-но клаптики паперу. Хіба ж можна проміняти на них щастя — наше щастя?
Маргеріт. Але ж ви мені самі казали, що в тих клаптиках ввібрано щастя мільйонів людей! То не наше особисте щастя міняємо ми на ті клаптики — то щастя мільйонів людей таких самих, як і ми з вами. І кожен з тих мільйонів людей має серце, і кохає, і жадає, точнісінько так, як і ми.
Нокс. Але це ж великий соціальний і космічний процес. Він не залежить від однієї людини. Перебийте відразу хоч би й усіх народних проводирів, і процес однаково точитиметься далі. Народ свого доможеться. Крадіжка перестане бути життєвим законом. Це неминуче. Такий процес розвитку. Нічим його не зупинити.
Маргеріт. Але його можна вповільнити.
Нокс. Ми з вами — лише соломинки в цьому процесі. Нам його не зупинити, як соломинкам не зупинити океанського припливу. Ми щось важимо тільки одне для одного, і одне для одного — ми цілий світ.
Маргеріт (сумно й ніжно). Цілий світ — від нині й повік…
Чалмерс (перебиває). Дуже мила ситуація… Страх приємно сидіти тут і слухати, як сторонній чоловік науковими термінами освідчується в коханні твоїй власній жінці.
Маргеріт і Нокс не звертають на нього уваги.
Нокс. Дорога моя, ви такі мені потрібні…
Маргеріт (безнадійно). О! Як важко не схибити!
Нокс (нетерпляче). Ви ж бачите, як прагне він тих документів. Віддайте їх за Томмі. Він віддасть за них Томмі.
Чалмерс. Ні,— то вже дзуськи! Якщо вона хоче Томмі, нехай лишається, але — чи так, чи інак — мусить віддати документи. Якщо вона хоче вас, — нехай собі йде, але — чи так, чи інак — мусить віддати документи.
Нокс (благально). Маргеріт!..
Маргеріт. Не спокушайте мене, Говарде, не гнітіть мені душі. Мені й так важко…
Чалмерс (підводячись). Доволі з мене! Вирішуйте самі,— полишаю це на вас, Ноксе. Можете освідчуватися одне одному. Я не маю жадного бажання бути при тому присутній. Та й я, мабуть… е… гальмую… ваш гарячий пал… Ви обоє мусите надолужити своє, а це вже зручніше робити без мене. Тим часом я піду вип’ю чогось та заспокою нерви. За хвилину я повернусь. (Ступає до дверей праворуч). Вона погодиться, Ноксе. Тільки візьміться шпарко, візьміться шпарко. (Зупиняється на дверях). Ах, ви ж пломінь!.. Пломінь, а знає, де смак… (Виходить). Нокс сидить, розпачливо схиливши голову на руки, а Маргеріт, сумно помовчавши хвильку, підходить до нього і гладить йому волосся.
Маргеріт. Я знаю, це тяжко, любий. Мені теж дуже тяжко.
Нокс. І все це зовсім не потрібне.
Маргеріт. Ні, потрібно. Згадайте, що ви казали вчора ввечері, коли я виявила слабодухість. Ваша правда — ми не можемо обкрадати моєї дитини…
Нокс. А якщо він віддасть вам Томмі?
Маргеріт (хитаючи головою). Не можемо ми обкрадати дітей будь-яких інших матерів на світі… Ви ще казали й інші речі, і слушно. Ми не можемо жити тільки самі собою. Ми істоти громадські. Наша доля й недоля пов’язані з долею всієї людськості.
Нокс (гладячи її руку). Я нічого не тямлю. Я чую ваш голос, але не розумію ані слова… Бо так люблю ваш голос — і вас. Я такий сповнений коханням, що в мені немає місця ні на що інше. Як дивно! Ви ще вчора були така далека, така недосяжна, а тепер така близька й приступна, аж страх… Все, що ви маєте зробити, — це сказати одне слово, одне малесеньке слово. Скажіть його, скажіть!.. (Притуляє її руку до своїх уст).
Маргеріт (журливо). Мені так хочеться його вимовити. Так хочеться… Але я не можу.
Нокс. Ви повинні.
Маргеріт. Є іншій важливіші речі, що я їх повинна сказати. О любий мій, невже ви про них забули? Про все те, що ви розповідали мені самі,— про найпекучіші потреби людського духу, що важать багато більше, ніж ви та я, більше навіть, ніж наше кохання.
Нокс. Я вже не знаю, як вас і переконати… але однаково — я кохаю вас…
Маргеріт. І я кохаю вас так само…
Чалмерс входить у двері праворуч і бачить, як Маргеріт усе ще гладить Ноксові волосся.
Чалмерс (загалом задоволений, а проте каже з легким сарказмом). Ах, я бачу ви таки послухали моєї ради й наважились. (Вони не відповідають. Маргеріт повільно відходить від Нокса й сідає. Нокс і далі сидить, схиливши голову на руку). Ні? (Маргеріт хитає головою). Гаразд, я передумав і змінив свої умови. Можете йти з Ноксом, Медж, і забрати Томмі з собою.
Маргеріт завагалась, але Нокс підпер голову рукою й цього не зауважує.
Не буде ніякого скандалу. Я дам вам законне розлучення. І Томмі буде з вами.
Нокс (раптом підносить голову і каже радісно й благально). Маргеріт!
Маргеріт вагається, але мовчить.
Чалмерс. Ми з вами, Медж, ніколи не жили в добрій злагоді; але я не такий уже негідник, як це може здаватись. Я чоловік згодливий. Я завше був згодливий. Я хочу полегшити вам справу. Але ви я{ бачите, що я й сам потрапив у халепу. Ви кохаєте іншого, а я, хоч би там що, мушу повернути ті документи. Вони набагато важливіші, ніж ви собі уявляєте.
Маргеріт (з притиском). Уявляю собі, як багато важать для вас оті документи…
Нокс. Віддайте йому документи, Маргеріт.
Чалмерс. Виходить, вона ще не передала їх вам?
Маргеріт. Ні; вони ще й досі в мене.
Нокс. Віддайте їх йому.
Чалмерс. Він ладен проміняти їх на спідницю! Оце так ідеаліст!
Нокс (гордо). Передусім — я її кохаю…
Маргеріт (до Чалмерса).