Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

«Що більше простору стиліст дає для уяви, то легше його читати». Саме виходячи з цієї слушної думки й скорочується вступна частина, а відтак і довжина речення в цілому. Віддавна речення тяжіє до стислості і змістовності. Людству потрібно, щоб література була не тільки концентрована й стисла, але й жива, дотепна та виразиста. Воно терпить містера Джеймса, але воліє містера Кіплінга. Гріхи минулого добре можна унаочнити цитатою із Спенсера:

«Отже, чимало пропонувалося всяких розумних помислів та мудрих способів, аби вдосконалити цю ділянку, але такий уже, кажуть, фатум тяжіє над землею, що хоч би й задля добра задумуваний, жоден людський захід ані здійсниться, ані впливу ніякого не матиме, на що є свої причини: або вже такий дух нашого краю, або це така дія зір, або це воля всемогутнього ще не призначила терміну на його вдосконалення, або ж це всемогутній полишає його в такому неспокійному стані, поки не спаде на Англію якесь потаємне лихо — які саме причини, важко дізнатись, але тим більше підстав остерігатися».

Уявляєте, як нищівно пройшовся б по цьому уривкові синій олівець редактора XX сторіччя? А ось вам для зіставлення інший фрагмент, із Емерсона[72]:

«Друзі мої, я гадаю, що з цих двох помилок виразно видно причини невіри і підупаду церкви. А чи я? може спіткати націю більше лихо, як втрата віри? Тоді все гине. Геній з храму перебирається до сенату або на торговище. Література стає легковажною, наука холодною. Надія на інший світ не осяває погляду юності, і доба втрачає честь. Суспільство живе дрібничками, і коли люди помирають, піхто про них не згадує».

Наскільки коротші стали речення, добре видно з наведених нижче даних про кількість слів, що припадають пересічно на кожне з п’ятисот речень:

Фабіан —68,28

Спенсер —49,79

Гукер —41,70

Маколей[73] —22,45

Емерсон —20,58.

Прикладами з будь-якого жанру сучасної літератури можна проілюструвати цю тенденцію до стислості. В міру розвитку оповідання підупадав довгий роман. Однотомні романи мали попит і в минулому сторіччі, і на початку нинішнього, хоча видавцям любіші були дво- і тритомні; не заперечували вони і проти чотиритомних, та й п’ятитомні не були дивиною.

Роман сьогоденний звичайно не перевищує 40–70 тисяч слів. Чи знайшовся б сьогодні якийсь видавець, що бодай би прочитав такий величезний рукопис, як «Знедолені» Гюго? Едгар По наполягав, що оповідання повинно мати обсяг не більший, аніж можна прочитати за одним заходом. «Королівський шакал», що його видрукував нещодавно Річард Гардінг Девіс[74], містить близько 27 тисяч слів, а містер Кіплінг уже нібито встановив для роману норму в 40–50 сторінок.

Людство в наших творах хоче бачити передусім скоро-минуще, ввібране в неминущу форму. Звідси вимога епізодичності, і цю вимогу містер Кіплінг задовольнив. Він пише стисло, просто, рвучко, вільно, і в його творах немає зайвини. В них тільки істотне, тим-то вони й збуджують нашу уяву. Саме цього і потребує тепер людство: воно вийшло вже з дитячого віку і здатне на власне мислення. Дайте йому голу суть, а решту воно домислить. Воно спроможне швидше думати, аніж слово по слову читати написане в книжці. Воно поспішає.

Силу-силенну пристосувань має тепер людство для ощадження енергії та часу: розподіл та машинізація праці, швидкість пересувань, телефон і телеграф. Ніколи за всю свою історію людство не мало стільки роботи, стількох завдань водночас. Через це воно повсюдно вимагає: якомога більший обсяг в якомога меншому просторі. І цю вимогу література повинна задовольняти.

Людству ні до чого марнотратні романи й оповідання, їх навіть і до рук не братиметься. Людству треба знати суть справи, і то невідкладно, зараз же.

ПРО СЕБЕ

Народився я в Сан-Франціско 1876 року. П’ятнадцятилітнім бувши, я вже вважав себе за дорослого і, коли випадково мав зайвого цента, витрачав його не на цукерки, а на пиво, бо гадав, що дорослому більше личить кружляти пиво. Тепер, коли став я старший майже вдвічі, мене тягне до хлоп’ячого віку, що його в мене зроду не було, і ведусь я тепер менш поважно, ніж коли-будь раніше. А ну ж, може, таки віднайду отой свій хлоп’ячий вік!

Відповідальність — це було чи не найперше, що я зрозумів у житті. Не пам’ятаю, чи мене коли учено читати та писати — на п’ятому році я вже вмів і те, й те, — але знаю, що перша моя школа була в Аламеді, а потім ми перебралися на ранчо і я працював там, починаючи з восьми літ.

Друга школа, де я робив спроби набути знання, — то була одна безладна інституція в Сан-Матео. На кожен клас там припадало по одному столові, але траплялися дні, що ми за стіл і зовсім не сідали, бо часто-густо учитель приходив п’яний, і тоді який із старших хлопців його лушпенив. Щоб поновити рівновагу, учитель давав перцю меншим, — отож можете уявити, що то була за школа. Ані з моїх родичів, ані з людей ширшого околу ніхто не мав літературних смаків чи поривань, хіба найближче до літератури стояв мій прадід-валіець, округовий писар; у глухих лісах він самовіддано проповідував слово боже, за що його вславлено йменням Патер Джоне.

Ще з дитинства дуже мене вражало людське неуцтво. Не було ще мені й дев’яти літ, як я зачитувався книжкою Вашінгтона Ірвінга «Альгамбра»[75] і все ніяк не міг зрозуміти, чом це інші пожильці ранчо про неї й не чули. Пізніше я прийшов до висновку, що таке неуцтво властиве сільським мешканцям, а вже ж городяни не бувають остільки безтямні. І ось одного разу приїхав до нас на ранчо якийсь міський чоловік. Були на ньому лаковані черевики й сукняне пальто, і я собі й подумав: оце маю нагоду поділитися думками з освіченою людиною. З цеглин, назбираних зі старого розваленого комина, я збудував собі власну «Альгамбру», — вежі, тераси, все, як годиться, — а всілякі частини поназначувано крейдою. Отож сюди я й запровадив городянина та почав розпитувати його про «Альгамбру», але виявилося, що й він так само нетямущий, як і мешканці ранчо. Тоді мені довелося втішитись думкою, що на світі е лише двоє розумних людей — Вашінгтон Ірвінг та я.

В ті часи, окрім «Альгамбри», я читав здебільшого десятицентові романи, що діставав у наймитів, та газети, що з них