Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

У Нью-Йорку жила одна жінка, на ім’я Мері Мід. Вона мала трьох дітей: однорічну Мері, дворічну Джоану і чотирирічну Алісу. Її чоловік ніяк но міг влаштуватися на роботу. Вони голодували. Нарешті їх висолено з помешкання. Мері Мід задушила найменшу Мері й найстаршу Алісу; задушити дворічну Джоану у неї забракло сил, і тоді вона сама зажила отрути. Батько освідчив поліції: «Невилазні злидні довели мою жінку до божевілля. Ми жили на Стюбен-стріті, 60, але тиждень тому нас викинули на вулицю. Я вже давно по можу влаштуватися на роботу. В нас не було навіть крихти хліба. Діти похворіли і зовсім ослабли. Дружина все плакала біля них».

«Міністерство громадської опіки завалено десятками тисяч листів від безробітних і просто-таки не знає, як зарадити лихові» («Нью-Йорк комершел», 11 січня 1905 року).

Втративши усяку надію знайти роботу і знаючи, що її чекає голод, сучасна людина подає в газету таке оголошення: «Молодий чоловік з доброю освітою, безробітний, продає своє тіло будь-якому лікареві чи бактеріологові для наукових експериментів. Запрошення, вказавши ціну, адресувати: «Поштова скринька 3466» («Екземінер»).

«У середу вночі до головної ПОЛІЦІЙНОЇ управи прийшов якийсь Френк Мелін і попросив замкнути його до тюрми як волоцюгу. Він сказав, що має на це право, бо вже давно мандрує в пошуках роботи, отож безперечно, став запеклим волоцюгою. У кожному разі він так зголоднів, що його слід нагодувати. Суддя Грейм засудив його на дев’яносто діб ув’язнення» («Сан-Франціско екземінер»).

У Сан-Франціско, в готелі Сото-Гауз, Четверта вулиця, № 32, знайдено тіло якогось В. Г. Робінса. Він отруївся газом. Біля нього лежав щоденник, звідки наводимо таке:

«3 березня. Жодної надії на роботу. Що почати?

7 березня. Досі нічого не знайшов.

8 березня. Кілька сухарів за 5 центів — увесь мій денний харч.

9 березня. Останні чверть долара пішли за номер.

10 березня. Порятуй мене, боже! Залишилось 5 центів. Роботи ніякої. Що буде далі? Голодна смерть чи…? Сьогодні вночі витратив останні п’ять центів. Що далі робитиму? Крастиму, жебратиму чи просто помиратиму? Я ніколи не крав, не жебрав і не здихав з голоду за всі свої п’ятдесят років, але тепер я дійшов краю — смерть видається мені єдиною збавителькою.

11 березня. Слабую цілий день. Під вечір лихоманка. Не їв нічого ще від учорашнього полудня. Бідна моя головонька! Прощавайте всі!»

А як ведеться дітям сучасної людини у цій найквітучішій країні? У Нью-Йорку п’ятдесят тисяч дітей щоранку йдуть до школи голодні.

12 січня цього року газети сповістили всю країну про випадок, що стався в тому ж таки місті у шпиталі для жінок та дітей. Тамтешній лікар 3. І. Денієл виявив серед пацієнтів півторарічну дитину, що працювала за 50 центів тижнево у кімнаті винайманого будинку.

«Полісмен Меккен з дільниці на Флішінг-авешо знайшов у кімнаті будинку № 513 на Міртл-авеню (Бруклін) труп Мері Галлін, померлої з голоду. В порожній, без жодної меблі, кімнаті стояв лютий холод, труп лежав на мішку з дрантям; біля нього, шукаючи грудь, чотиримісячна дитина. В іншому кутку збилися докупи, рятуючись із холоду, батько — Джеймс Галлін — і троє дітей від двох до восьми років. Діти придивлялися до полісменів, мов звірята. Вони помирали з голоду, і в їхньому домі не було ані крихти хліба» («Нью-Йорк джорнел», 2 січня 1902 року).

У Сполучених Штатах на самих лиш текстильних фабриках тяжко працює вісімдесят тисяч дітей. На Півдні вони працюють по дванадцять годин на добу і ніколи не бачать денного світла. Ті, що з нічної зміни, сплять, коли сонце розхлюпує по землі живлюще тепло, а ті, що з денної, стоять біля машин ще з передсвіту і повертаються до своїх жалюгідних нір, з дозволу сказати, «домівок», поночі. Багато з них дістають не більше десяти центів денно. Є тут і діти, що працюють за якихось п’ять-шість центів. Хто працює вночі, мусить раз у раз кропити собі обличчя зимною водою, щоб не заснути. Деякі шестирічні діти можуть уже «похвалитися» одинадцятимісячним стажем роботи на нічній зміні. Коли вони, бува, занедужають і не зведуться з ліжка, щоб іти на роботу, спеціальні люди їздять кінно від будинку до будинку і, там улещаючи, там застрашуючи, піднімають їх на ноги. Десятеро із ста таких дітей наживають собі активну форму сухот. Всі вони справжнісінькі маленькі руїни, висхлі, карликуваті, недійшлі розумом і тілом.

Ось що Альберт Габард розповідає про малолітніх робітників із текстильних фабрик Півдня: «Я намірився підняти одного з цих маленьких гарувальників, щоб визначити його вагу. Та вмить усе його тільце — оті тридцять п’ять фунтів шкіри та кісток — пройняв дрож жаху, і він пручнувся вперед — зв’язати порвану нитку. Тоді я доторкнувся до хлопця, аби привернути його увагу, і подав йому срібну монету. Він зиркнув на мене мовчки — його обличчя було наче в шістдесятирічного, таке воно зморшкувате й зболене, так твердо були затиснуті хлопчикові губи. Він не потягнувся за монетою, він навіть не знав, що то таке. На цій незвичній фабриці працює десь півтора десятка таких дітей. Лікар, що супроводив мене, сказав, що вони всі помруть десь років через два, а їхні місця посядуть інші діти — їх тут досить. Більшості з них збавляє віку запалення легенів. їхні організми дозріли для хвороб, і коли хвороби приходять, нема на них ради: організм не чинить опору. Медицина просто безпорадна — природу збатожено, змордовано, знесилено — дитина западає в забуття і помирає».

Так живе сучасна людина з своїми дітьми в Сполучених Штатах, найквітучішій і найосвіченішій країні світу. Слід пам’ятати, що наведені приклади можна множити й множити. Слід також пам’ятати, що яка правда в Сполучених Штатах, така вона і в усьому цивілізованому світі. Що ж тоді сталося? Може, потомки печерної людини живуть у більш ворожому оточенні? Може, природні можливості печерної людини для добування харчу та житла, що дорівнюють одиниці, зменшилися в сучасної людини до половини чи чверті?

Так ні ж, вороже середовище печерних часів знищене, для сучасної людини його більше не існує. Всіх кровожерних звірів, що віками загрожували прасвітові, повбивано.

Багато видів повимирало. Лиш де-не-де в найодлегліших закутках світу ще живуть декотрі з диких ворогів людини. Та вони давно вже нікому не страшні. Тепер людина мандрує до цих віддалених куточків, щоб розважитися й відпочити, на лови. Іноді ж,