Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
У своїй сліпоті клас капіталістів так само не помічає сьогодні революційної загрози, як не помічав учора щасливої нагоди, посланої богами. Він не бачить, яке непевне його становище, не розуміє, яка сильна й небезпечна революція. Він і досі втішається спокоєм, патякаючи про рожеві ідеали та солоденькі моральні догми і підло грабастаючи чуже добро.
В минулому жоден скинутий володар чи клас не брав до уваги революції, поки вона його не валила, — так само й нині з капіталістами. Замість удатися до компромісу, відрочити свою загибель, замість домовитися з робітниками й усунути бодай найжорстокіші утиски, вони озляють робітників і штовхають їх в обійми революції. Кожен розгромлений страйк, кожен узаконений грабунок профспілкової каси, кожна «закрита» майстерня, що її силоміць обернено у «відкриту», женуть усе нових і нових робітників, сотнями й тисячами, просто до табору соціалізму. Покажіть робітникові, що його профспілка не справдила сподіванок, і він станс революціонером. Розгроміть страйк судовим вироком чи розоріть спілку цивільним позовом, і робітник заслухається пісень революції, і політичні партії капіталістів утратять його назавжди.
Брутальна сила ніколи не спиняла революції, а тим часом брутальна сила — це чи не єдине, що клас капіталістів може запропонувати. Щоправда, він пропонує ще й деякі ідейки, які незле придавалися колись, але вже втратили свою принадність. Свободи від Четвертого липня на взір «Декларації незалежності» і французьких енциклопедистів навряд чи прийнятні сьогодні. Вони не промовляють до серця робітника, відколи його б’ють по голові поліційний кийком, відколи суд грабує касу його спілки, а нові машини відбирають йому роботу. Конституція Сполучених Штатів теж не така вже й люба робітникові, відколи він спіткався з поліційного облавою чи був супроти всіх статей конституції виселений з Колорадо. Газети пишуть, що поліційні облави та виселення потрібні з вищих міркувань і не суперечать анітрохи конституції, але ці міркування не гоять роз’ятреної робітницької душі. «До дідька тоді конституцію!» — скаже робітник, і ось вам ще один революціонер, вигодуваний капіталістами.
Словом, клас капіталістів у своїй сліпоті не робить нічого, щоб продовжити своє життя, і робить усе, щоб його вкоротити. Клас капіталістів не може запропонувати нічого чистого, шляхетного, живого. Зате революціонери пропонують тільки чисте, шляхетне й живе. Вони пропонують відданість, самопосвяту, мучеництво — те, що пробуджує уяву людей, запалює їхні серця жагою добра, мало що не релігійною.
Та в революціонера гаряче серце, а розум холодний. Він пропонує ще й факти та цифри, виставляє економічні й наукові аргументи. Якщо робітник попросту егоїст, революціонер несхибно доведе йому, що революція поліпшить умови його життя. Якщо робітник зовсім іншого крою, якщо він хоче жити по правді, якщо він має душу й розум, революціонери пропонують йому те, чим живе душа й розум, чудові речі, яких не поцінуєш доларами й центами і не принизиш. Революціонер повстав протії зла й несправедливості, обстоює правду. І, що найважливіше, він співає невмирущу пісню волі — пісню всіх країв, усіх народів і всіх часів. Мало хто з капіталістів бачить наближення революції. Більшість їх надто великі невігласи, інші бояться й глянути у той бік. Це все та ж таки давня істина про панівний клас, що загибає на кону світової історії. Розпаслі від влади та розкоші, сп’янілі від успіхів, розімлілі з переситу й бездіяльності, капіталісти подібні до трутнів, що рояться круг медових щільників, поки робочі бджоли не накинуться на них і не покладуть край їхньому жируванню.
Президент Рузвельт невиразно вгадує наближення революції, але зі страху закриває перед нею очі. Він каже. «Передусім слід пам’ятати, що всяка класова ворожнеча у політичному світі ще згубніша для національного добробуту, ніж ворожнеча расова чи релігійна».
Класова ворожнеча в політичному світі, на думку президента Рузвельта, згубна. Але та ж таки класова ворожнеча в політичному світі — гасло революціонерів. «Нехай класова боротьба в економічному світі не вщухає,— кажуть вони, — а ще пошириться і в світі політичному». їхній лідер Юджін В. Дебс[81] каже: «Коли доходить до боротьби, то нема добрих капіталістів і поганих робітників. Всякий капіталіст — ваш ворог, і всякий робітник — ваш друг».
Класова ворожнеча в світі політичному — не жарти. Це революція. 1888 року в Сполучених Штатах нараховувалося тільки 2 000 таких революціонерів; 1900 року — 127 000; 1904 року — 435 000. Очевидно, «згуба», що її запримітив президент Рузвельт, квітне й розкорінюється в Сполучених Штатах. Ще б пак! Адже це квітне і розкорінюється революція.
Трапляється вряди-годи, що якомусь пильному капіталістові змигнеться в очах революція — і він заволає на гвалт. Але його клас на те не зважає. Ректор Гарвардського університету Еліот, приміром, заволав ось так: «Я мушу визнати, що соціалізм ще ніколи не становив такої загрози для Америки, як нині, бо ніколи ще не виступав аж так організовано. Небезпека в тому, що соціалісти запосіли профспілки». А капіталісти-роботодавці, замість вважати на застереження, тільки удосконалюють штрейкбрехерські організації і завзятіше, ніж будь-коли, готуються до спільного походу проти «закритих» майстерень, любих над усе профспілчанам. Та що успішніший був би їхній похід, то менше б зоставалося жити капіталістам. Це давня-предавня істина, і вона підтверджується знову й знову. Сп’янілі трутні, одначе, рояться жадібно над медовими щільниками.
Та чи не найкумедніше нині лицедійство (і жалюгідне заразом) — як ставиться до революції американська преса. Бачиш, що акторам геть бракує почуття власної гідності. Безглузді висловлювання невігласа змушують богів реготатися, але людей здатні довести до плачу. Під цим оглядом надто уславились газетярі (принаймні більшість із них). Такі задавнені твердження, як: «Кожному своє місце» або «Люди не рівні й не вільні зроду», проголошуються так врочисто й глибокодумно, ніби їх щойно вихоплено з горнила людської мудрості. їхні недолугі розумування про природу революції — чистісіньке школярство. Самі наразити при капіталістах, вони прислужують своїм хазяїнам, формуючи громадську думку; воші теж сп’яніло рояться над медовими щільниками.
Звісна річ, усе це слушне тільки для переважної більшості американських газетярів. Сказати, що це слушне для них усіх — означало б звести на людський рід завелику обмову. Та це була б і неправда, бо де-не-де трапляються газетярі
