На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Лесьо не здавався:
— Що ж ви хочете, чи пан мав від духа святого дізнатися про Чорниша і про дітей, чи як? У нього на голові сотні людей, сотні справ, наш батько був у нього мельником і знає про це найкраще. Марійка повинна була прийти до нього, почекати, сама попросити. Адже це великий пан, а до того ж старий. Але навіть якщо до нього прийти і з найменшим папірцем, то він пошукає, знайде і дасть кожному, що кому належить.
Цвилинюк запищав:
— З папірцем так, а без папірця, то нічого. Людини не пригадає. Це ж темне…
Вітролом опритомнів. Рознервувався, рубнув рукою повітря:
— Знову ви панами голови завертаєте. На хрін вони нам потрібні. Ми не про це говоримо. Основне те, що наш Петрусь панич чи не панич, пана коваля синок, це наш найкращий товариш, юнак без пихи, золотий хлопчина, сама честь. Дай йому Боже здоров’я, а пану ковалеві — небо.
Вся колиба бурхливо погодилась: наш панич-рись, хай живе панич-рись!
Фока повернувся до свого. Задиханий, з палаючими очима, він урочисто волав до Вітролома:
— Хай живе панич-рись, кажете? І честь також, а його також хочете зрадити? Де ваша честь? Ви Кузьма Бологоловий з Бережниці, син Марка з корчівників, з погромників лісу, так чи не так? Де ж ваша ґаздівська рука і гірське слово? Не викручуйтесь.
Вітролом знову заноровився:
— Гірське слово у горах. А честь тут, на свободі, а не в поневіряннях і не на чужинах.
— А совість, совість де?
— Я вже сказав, сумлінна плата нам всім прийде, ані не моргнеш, кінець світу от-от, — жалюгідно викручувався Вітролом.
— То під кінець світу совісті не буде? — запитав Фока.
Зніяковілий Вітролом тихо зойкав:
— Самі бачите, наша совість — лісова. Ми від лісу, найбільше подібні до ведмедів. Ми що? Ми ніщо.
— Все це крутійська неправда, — відповів розжалений Фока. — Ведмідь грізний, але не крутій, буркотливий, але не зрадливий. А це зрада, зрада!
Притиснутий до стіни Вітролом розплакався. Рукою, у якій був цілий бутин, потужною, посіченою і запеченою рукою він витирав сльози і умився сльозами. Волосся зі збитої шопи розсипалося довгими пасмами по цілому лиці, і він увесь розсипався. Він захищався виючим голосом:
— Не зрада, мій сердечний, ніяка це не зрада погана, а просто без свободи, як без дихання, серце розірветься. Як мені Бог милий, як милосердний Ісус мені у серце заглядає, так мені страшно перед далечінню. Чужина…
Кузімбір з жахом дивився собі під ноги, наче перед ним раптово відкрилася безодня. Той, хто бачив гірських коней, які, сходячи у долини, втікали наввипередки з невеликим паровозом на дорозі до Слободи Рунгурської, які, ошалілі вже від самого диму з паровозу, не дозволяли себе рятувати, а лиш спочатку у втечі, а потім у очманілому відступі назад, заштовхували вози і себе під вагони, що котилися за паровозом, призводячи до своєї смерті і людей, той не відмовить у сердечному співчутті норовистому страхові рубачів.
Фока насупився і замовк. Але Вітролом дивився наполегливо і при цьому якось жалісно, незначно наближаючись до того. Подібно до коня, який втік і, втомлений бунтом та шалом втечі, повертається до ґазди з тужливим іржанням так, немов чекає як і на пестощі, так і на належні йому батоги та спутування, задля того, щоб він міг повернутися до щоденного кінського життя. Вітролом, без сумніву, зворушив би не одного, хто хотів би на нього подивитися, та, на жаль, він розсмішив багатьох, оскільки був близький до втрати честі кєрона, котрий підіймаючи і тягнучи за собою до твердої невблаганної праці, тримає на собі весь бутин, щоб той діяв незмінно і незворушно хоч би й в урагани чи заметілі. І сміх переміг. Жаб’ївці сміялися, неначе остаточно порахувалися з рубачами, переможно демонструючи, хто є справжнім бутинарем, а інші піддавалися тій людській перевазі, яка користалася слабістю ближніх, згідно з прислів`ям: «Проти кого Бог, проти того й люди».
Рубачі програли. Після сміху незручна мовчанка зарила їхню поразку. Однак Фока вже не натискав, він знав силу норовистого опору, однакову, що в коней, що в людей.
Але зголосився переможець. А саме Томашевський, про котрого вже всі забули, підвівся з підстилки. Відважився щойно зараз, чи може й справді тільки опритомнів після удару Мандата. Спочатку він обережненько роззирався, а коли не знайшов Мандата, то протер очі, випростався на підстилці, після чого встав, неначе шукав ворога по кутах. Надувся і, виклично дивлячись, пробурмотів:
— Бандит з Радула ганебно втік! Але чекай, опришку, ти ще за своє дістанеш, морда твоя вмиється юшкою, і іншим бандитам так само.
Але за Мандатом і слід простив. Він не появився ні тієї ночі, ні наступного дня.
Спровокований погрозою Томашевського Ґєлета вискочив на середину колиби, щоб врятувати стійкість рубачів, повалену сміхом і мочанкою. Він вже до того зворушив слухачів згадкою про Чорниша, тож може надіявся, що знову його будуть слухати. А Томашевський тимчасом, наче задля певності, знову запхався на підстилку глибоко в кут колиби. Ґєлета ж спочатку затягав зухвало, а потім з усе більшим роздратуванням:
— Послухайте, ґазди, це вже не ґаздівський бутин і не юнацький, тут для нас немає місця. Гірший, ніж панський, бо напхалося наймитів і підлиз, в самий раз для Фоки, щоб десь там по чужинах кланятись панкам грошовитим. Ви бачили, що сталося з Мандатом. Ледве цяпнув по писку того наймита, то сам так злякався, що замість поправити, щоб кров залила пса за те, що ганьбив побратимів, то ганебно втік. А Мандат же такий сильний, що і десятьох шлапаків таких, як цей, міг би покласти без зусиль. Та що з нами сталося? Свободи немає, наш край вже обкручений грошовим правом, неначе дротяним павутинням. Наш мандрівний дідусь, той, що його звуть Панцьом, вже давно нас попереджає, щоб ми ховалися у мишачі дірки від того головного чорта, що називається ordnung. Тимчасом чорт уже стерчить над нашими головами, як снігова гора. Що ж тепер робити? Подаруймо Фоці нашу працю за осінь і за зиму і забираймося звідси негайно. Нехай подавиться нею, або нехай нею розраховується з наймитами, або з євреями, чи то з
