На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Кузімбір оживився, полегшено видобув з глибини грудей:

— Ой, от-от, стільки дітей, дев`ятеро дітей.

Вісім голів рубачів захиталися, одна за одною повторювали те саме:

— Діти, діти, діти.

Фока підірвався різким рухом, рубачі сахнулися один по одному, неначе злякалися. Фока врівноважився і сів, повторив лагідніше:

— Бутин спільний і вчора і завтра, післязавтра Юрія. Води Бог дав достатньо, потокі і ріки повні від злив і снігів. В самий раз! І дві гаті в запасі. До того ж, ані дня не можна втрачати. З дня на день води спадуть, може бути запізно.

Кузімбір безпорадно виставив руки, як дві лопати. Бомба раз за разом постогнував, як на муках, не знайшлося жодного сміливого. Але вже смішки жаб`ївців пирскали по колибі, тому вражений цим Ґєлета суворо процідив:

— Неможливо.

— Неможливо, — вигукнув Матарга.

— Неможливо, неможливо, — прошелестіло по устах рубачів, котрі, забувши про їжу, сиділи, як на страшному суді.

Фока суворий, напружений чекав. Промовив з жалем:

— За що?

Матарга незвично пожвавився. Ось він міг нарешті стати важливим для всієї колиби, а відтак для всіх сіл. Замість говорити про себе, він поблажливо захищав рубачів, бо їх і так вже причарував. Говорив дуже повільно:

— Це треба б знати. Знати міста, знати швабські мови, знати людей, знати краї, знати води. А хто з них знає? Наш Кузімбір — це справжній Вітролом, та що я кажу — ще більше: його треба б прозвати Пущоломом. Чоловік сильний, мудрий, після Андрійка Плитки перший комендант до вирубок. Сидить в середині кожного дерева. Його варто слухати на сліпо і треба, в бурі, в громах чи в заметілі. А там у світі що? Найменший жидок його висміє. Такі, як вони, будуть вам тільки заважати, Фоко, будуть непотрібно путатись під ногами, як пугач у клітці, будуть банувати і ще й дзьобати. І лякатися, як гірські коні у місті. На Шпицях зима чи весна, під сніговими засипами не злякаються, це точно. Хоч би й за два пільці від них скотилася гора льоду. Ані не муркнуть, відскочать. А там у місті — ні до чого.

Фока дивився на нього допитливо. Матарга знітився, замовк. Фока сказав:

— Хай буде, що вони такі. Зате ви вояка, щось типу пан капрал. Ви ж бували, їдьте, будьте провідником.

Матарга кумедно замахав руками, похитнувся на стільці і знову ворожий сміх жаб’ївців запалахкотів з кутів, наче йому припікали ноги. Та Матарга, гордовито утримуючись, спокійно захищався й надалі:

— А я до чого? Що ж я з ними зроблю? Їх би треба місяцями абрихтувати, як рекрутів, а звідки ж для цього час?

— То хто ж піде? — запитав Фока.

Рубачам перехотілося їсти. Та аби щось робити, вони відставляли барильця, відсовували яворові дощечки з кулешею, хоч і не повечеряли, як годиться. Фока говорив лагідно, але намагаючись щось поправити, псував:

— Хіба ви не знаєте, який це бутин? Стільки колод, так далеко. І дараби треба буде поправляти, і можливо розв’язувати їх, і якби розбилися, то знову збирати, в’язати, і перевантажити на корабель. А найбільше потрібна постійна готовність, щоб, не дай Боже, не спала на нас загата чи вогонь. Як же обійдеться без вас, без найумілішого?

— Без кого саме? — запитав спокійно Вітролом.

— Власне без вас, — відповів Фока.

— А хто ліс буде рубати?

Фока роздратувався:

— Залиште це на мене, ще є достатньо неокорованого дерева і нема вже де ставити миґли. Залиште іншим.

Вітролом похилився:

— До пристані на Гуку — гаразд. До Криворівні, аж під панський тартак — нехай буде. Туди довеземо тальби, а це найважче, і там зіб’ємо дараби. Вже зараз, ще до Юрія, завтра на світанку, вдосвіта, бо ніч світла. А потім — га, ну нехай буде — до Кутів і відразу назад. Але ні! до Кутів задалеко.

Бомба жваво вторив:

— Задалеко, задалеко, могло б якось затягнути і далі.

Фока стримував себе, повторював:

— Бутин спільний, ви подали руки, закарбували реваш.

Матарга відізвався твердо, на половину переможно:

— Я погоджувався до дерева до лісу, щоб чесна робота грала, як дзвін, а не до якихось валандань. Я своє вже відбув, досить з мене війни, досить поневірянь.

Матарга почав щось пильно шукати в куті, демонструючи, що не має часу на подібні балачки, але врешті сів на свою підстилку. Фока вибухнув:

— Ви залишаєте мене на середині шляху, гірші від Юди.

Ніхто з бистрецьких не образився. За якусь мить Лесьо Караванчук переміг себе і зламаним у горлі голосом видушив:

— Юда за гроші, а нам не гроші на серці. Це не зрада, а навпаки.

Тимчасом молоді жаб’ївці і ті, що вже дрімали по кутах, спочатку бурчали, а потім викрикували, надмірно демонструючи бажання принизити рубачів:

— Ми поїдемо, всі до одного!

Томашевський повернувся до своєї компанії, просичав:

— І що? Пупкові ґазди з первовіку? Проявили себе! Тільки запрягати! І ще гірші від худоби.

І знову ж ніхто не образився. В свою чергу Савіцький намагався переконати Вітролома:

— Ґаздо, ви ж не дитина, ви ж наш побратим, надійний товариш, не залишайте ґазди і нас у такій потребі.

Вітролом відповів неохоче:

— Які ми є, такі є, але тут на місці. А там на чужині — ні!

Бомба додав:

— Тут ми господарі, а там нас просто немає.

— Ми не схимники, — поспішно додав Вітролом, — не мандрівні монахи, у нас є жінки, діти.

Бомба підгавкував:

— Так, так, ми не монахи.

Мандат весело зареготав:

— Насамперед ось що треба сказати: ми не кастровані, без наших бабів не будемо мучитись місяцями, ані нам і не сниться.

Савіцький чесно ще переконував:

— Вісім місяців ви могли тут всидіти, а ще два не витримаєте?

Знову сміх заколихався по колибі, через що Ґєлета знову наїжачився. Менш спокійний, ніж звичайно, він промовляв зухвало, навіть грубо:

— Захотілося! Тут, якщо потрібно, за бажанням світ перевернемо. А там? Ні! Ніколи! Покличте собі найманців, тільки свисніть, а вони збіжаться, як пси.

Фока перебив:

— Та хто ж кличе? Бутин кличе, реваш, ми всі спільники.

Ґєлета відрізав:

— Реваш — це реваш, а не кайдани.

Старий Кочерган страшно зморщив чоло і відразу ж обидва молодші брати зажурилися разом із найстаршим братом. Кочерган промовляв розважно, хоч і з жалем:

— Це не моя справа, але остерігав вас, Фоко, при реваші, не зав’язуйте собі долі, не відчиняйте комори навстіж. Ви хотіли спільноту — маєте, бачите.

— Що маєте, що бачите? — огидно перекривляв Ґєлета. — Ми бачимо лиш те, що ви звикли валандатися по роботах, винюхувати, кланятись.

Фока