На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Ох, як вони мусили вважати! Спочатку більше на себе, ніж на колоди, а потім на колоди ще більше, ніж на себе, і аж, нарешті, вже на воді — раз на себе, раз на колоди. Дерева з великого гірського простору стиснули не невеликій котловині під гаттю, лісові старці з багатьох сотень літ втиснулися в один день сплаву, чи найбільше — в кілька днів. Так, немов лісові велетні, що так довго дозрівали у мороці, тепер мали зростися в одну потвору і вирватись за той один день з лона матері-пущі, щоб поплисти, розкритися і народитися перед очима світу. Діло, зіткане наполовину з впертості, а наполовину з мрії — щоб розкрутити бездієвість, ще таку склубочену, як ведмідь після зимової сплячки — яке пастухи розпочали з власної волі, тепер командувало. Вимагало щораз ретельніших послуг, сіючи невидиму сажу, страх на шкіру, а на язиках — смак безбожної служби. Для якої ж іще більш безбожної справи? Для якої ж Вавилонської вежі вони мали доставити цю купище дерева, скріпленого неймовірним порядком?
Шумеєва пуща вирушила. Обрушилась, як жива потвора, а з нею, неначе верхом — лісовий люд. Ніби то. Насправді ж, його самого тягнула потвора, якій він одночасно служив, але й яку пильнував і тримав у путах. Бо десь там на світі, невідомо де, підприємці від деревини, не якісь там місцеві лапсердаки, ані малі посередники з Кутів, а панове-англійці, як їх звали — англікани, оточені парадним вінцем, світлою радою віденських і угорських панків, запланували і на папері порахували щодо ґроша, щоб з тих територій, де є безмежжя найздоровішої деревини, якої ніхто не може вивезти, самою лиш водою сплавити якнайбільше дерева до Галацу в Молдавії над Прутом, потім до Чорного моря, а звідти перевезти до великих розподільних портів з метою поставки у половину світу. А тут у горах Фока, попереджений новими часами і наляканий тугим роком, вирішив вирвати свій край із нерухомості поміж сном і бідою. Продати дерево без посередників і доставити з рук до рук тим, що його потребували. Для цього було потрібно багато води і людей немало. Та найважливіше — яких людей!
Фока мав дві гаті, знав також про підземні запаси води, які може й невичерпні, але якось необережно порушені, могли здійняти повінь, зрушити береги і остаточно знищити весь бутин. Тепер для доставки дерева він потребував понад усе досвідчених кєрманичів, майстрів сплаву, що знали води, повороти, глибини і мілини, що усвідомлювали лицеву сторону потоків і рік, а також малі і великі загрози, які зачаїлися під поверхнею. Потребував теж сикманичів і сміливих рубачів, таких, яким корилися колоди і яких боялись. Так, ніби йому треба було ув’язнити зграю потвор, що весь час чигають і бунтуються. Та він закинув ще більшу сіть, оголосив по селах, що потребує ще більше людей. Хотів бути незалежним, постійно мати про запас помічників охочих, відомих йому і знайомих, своїх, а не чужих. Чи то для розв’язування дараб, чи для перевантаження, чи щоб знову зв’язувати і поправляти в разі потреби, а що вже й казати, якби з Божої волі утворилася загата!
Загата — це найгрізніший ворог сикманичів, це вічна біда сплавів. Бо саме через якісь неочікувані запори, людське невміння чи недбальство, з приводу недостачі води та з інших причин трапляються такі випадки, що дараби пливуть надто повільно або зачіпаються за берег. І не встигають блискавично відчепитися. Тимчасом інші дараби, що пливуть за ними, не можуть тих оминути і налітають одна на іншу, а потім навалюються і накопичуються, як лавина дерева, та врешті-решт розвалюються і збиваються у страшний завал. Загата — це слово, якого не вимовляють уста того, хто починає сплав, яке і не пробіжить через його думки. Це загроза, що він змарнує всю роботу і наразить на розпачливі сварки кєрманичів, або й на бійки, а іноді і їх усіх — людей на дарабі — на каліцтво чи навіть смерть.
Кррр — крроу-і — крроу-іл…
Якщо Фока і чув якусь небезпеку у скрипучих скреготах кєрми і спіралей, то хіба-що оте одне попередження: загата. Потрібно багато води і найкращих людей теж немало.
Скрипіння кєрми викручувало і накручувало усіх. Одні готували тальби і дараби, інші у колибі, особливо вечорами, готувалися в дорогу. Дідки і підлітки, а також Трофимко з пастухами допомагали, як могли. Доїли корів і овець, готували будзи і бринзу, наливали до барилець гуслянку, набивали бринзою великі ракви, нарізали шматками солонину, а все це разом складали у бесаги. Наприкінці кроїли і приміряли шкіру на запасні постоли для всіх. Бо хоч переважно на дарабах їхали босими, Фока вирішив, щоб кожен був готовий зійти з води на сушу. Зрештою, хто ж знав, як вони будуть повертатися? Поштових диліжансів поміж трьома краями: Галичиною, Буковиною і Молдавією — не було жодних. Залізничні шляхи нікому і не снились. На кожному з кордонів світ закінчувався, до того ж там і тут території були безлюдні. Зате з давніх давен переповідалися звістки про те, як бідні, спокушені маревом заробітків люди, що не знали чужини, місяцями поверталися пішки і на них нападав голод, хвороби чи розбійники, і так вони пропадали безслідно на чужині. Над тими, що пропали, кружляли зітхання, за них шепотіли щорічно молитви у найважливіший день року, підчас Таємної Вечері.
Петрицьо роздвоювався і розтроювався, керував приготуваннями, завжди розвеселяв, іноді блазнював, а разом з тим старанно карбував на реваші разом з кожним зацікавленим те, що кожен отримав. Розрахунки були прозорими настільки, немов це вірмени управляли бутином.
Петрицьо був не лише розподільником знаряддів, їжі, шкіри, але й сторожем ревашів. Був розпорядником води не лише у гаті на Рабинці, не лише запасної запори на Попадинці, але також, якби виявилося, що й тієї не вистачить, — втаємниченим розпорядником вод підземних. Тільки ті троє знали про них. Вони не хотіли їх порушувати, хіба-що при крайній потребі, та й що тут казати — просто боялися. Тому ні