На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Фока розсміявся:
— Що? Пан коваль лаявся? Але ж цього ніхто не чув. Жартуєш?
— А так, — весело поспішив відповісти Савіцький, — коли йому було особливо важко, лаявся так: «ясний гвинт!».
Декотрі засміялися, промінь веселості пролетів по колибі, а Савіцький закінчував:
— А я, малий шпанюк наслідував, сподобалося мені: «ясний гвинт!». А батько сварив: «нехай тебе Бог боронить, синочку! Коли з тобою трапиться те саме, що зі мною, то можеш лаятись — «ясний гвинт», і не інакше, а зараз — вара!».
— А ким був батько? — запитав Ґонсецький.
— Не знаєш? Головний коваль з Ясенова. Славна людина, — пояснив поспішно з докором хтось із жаб’ївців.
— Що мені там якийсь коваль.
Матарга громив з правого кута:.
— Всі гори, старші і молодші пам’ятають і поважають пана коваля. Тільки жаб’ївські фраєри чхати хотіли.
— Звідки ж їм про це знати, вони тільки — про горілку, про молодиць, про цицьки, — сказав Мандат.
— Але ж Танасій не такими гвинтами нас прикручував, — все повертав на своє Томашевський. — Фока нас посилає, а його захищає.
Савіцький мирив:
— Тож і Танасій з серця висипав жаль, недолю, як каже Панцьо.
Андрійко виправдовував буркочучи:
— Старому в’яне світ, то ж він гарячково рятує, що може. Старість…
— Так, так, це видно, — погодився Кузімбір, — бідний старий від самого запаху бутину вже стає на диби, як кінь від духу ведмежої шкіри.
Пояснення, замість потішати, провокували:
— Коневі не дивно. А цьому бутини чим заважають? — нарікав обережно Ґуцинюк.
— Може вже пошкодили? — прошепотів Савіцький.
— Нещасна сирота по італійському внучкові, — буркнув Томашевський.
Розсипалося хихотіння, а з кута вибухнув неприязний, хамський рик сміху.
Фока підвів голову. Сміх різко обірвався. З правого кута Бомба намагався промимрити щось на захист Танасія:
— Не треба так, це ґазда, ґазда від худоби.
— Ой, від худоби і ви теж, ви по-волячому, а він бугай, — відрізав образливо Ґонсецький.
— Що тут скажеш, справжній ведмідь цей старий, але старий, — здався Ґуцинюк.
— Справжній ведмідь, справжній бугай, справжній чорт, — кричав Кімейчук.
— Спорохнявіла башта душить молодий ліс, — говорили інші, — зрубати, викорчувати.
— Працьовитих людей кляне, а цигана паршивого з вулиці усиновив.
— Якого цигана? — перебив Фока.
— Того музиканта з горбом, цяцькається з ним: «синку, синку».
Савіцький у пориві пояснював:
— Подумайте, люди! він сам, як палець, йому потрібен хтось для співчуття, як дитина для грудей.
— Живих окропом поливає, а пустого здохляка — до цицьки, — сказав Ґонсецький.
— А по святах ви проголошували, що Танасій наймудріший на все Жаб’є, — нагадав Ґєлета.
— Та який він жаб’ївець?! — зневажливо сказав Томашевський. — То не наш, це з попів, з мазурів, тобто — поляк. І такого ще Фока захищає, — Томашевський з розгону нахилив голову до Фоки, як цап, наважився.
— Фоко, ви занадто політикуєте, вдаєте з себе пана, а це дарма, бо з мужика пана не буде.
— Знайшовся заволока — панич жаб’ївський, — прохрипів обурений Матарга.
— Це той перший на все Жаб’є, бо такий гад, — показав Ґєлета пальцем на Томашевського. Знищуючи того поглядом, підняв кулак.
— Нахрін нам і Фоці потрібне твоє панство підпанківське, — кричав Мандат.
Томашевський і до нього зухвало похилив голову по-цап’ячому, а Мандат одним ривком скочив йому до горла, Ґєлета відразу за ним. Рубачі вставали. Томашевський злякався, відскочив у кут, його приятелі поспішно хапали сокири. Фока з усієї сили відштовхнув Мандата, а Андрійко Плитка, Савіцький і старий Скулюк стали як перегородка посеред колиби, щоб не підпустити пересварених одних до інших. Старий Кочерган підводився повільно, поруч з ним обидва брати, а також Фиркалюк і Цвилинюк. Фока кричав:
— Киньте негайно сокири, бо прожену вас до всіх чортів.
Томашевський охолов:
— Тепер, коли вже роботу зроблено…
— Є реваш! Не смійте так говорити! Я вам ніколи слова поганого не сказав, — кричав Фока.
— Але ж, Ясю, Ясю, — волав Савіцький із лагідним докором — я вас не впізнаю. А якщо ви поляк…
— Ви ще мене пізнаєте, — твердо перервав Томашевський, — хто ж каже, що я поляк? Це ви сам поляк і панич…
Бомба розпачливо пробулькотів:
— Господи! Господи! Бутин ламається.
Чвари висіли над колибою, як над в’язнями у тісній камері, коли поб’ються, а за стінами і поза чварами не видно світу.
Панцьо зажурився, жалібно опустив губу, застив, уважно дивився на Фоку, а потім підійшов і голосно продзявкав:
— Не гнівайтеся, ґаздо, я суцільна рана, рана дурна і сліпа, де не торкнешся, то відразу болить і скавулить. А ви, люди, — голосно викрикнув Панцьо, — не шалійте! Тепер бачите, що таке багатство, що таке бутин? Щойно запахло грішми, відразу війна.
Панцьо вийшов переможцем з поля бою, всі замовкали, помалу всідалися, але потрохи проявлялися збуджені сумніви.
— А знаєте, — відізвався Кузімбір, — Максим з-під Явора вже давно казав, що від бутину можуть прийти сварки, а потім неволя.
— Ой, казав, — підтвердив Бомба.
— Та ж і Танасій про це давно кричить, — сказав Ґуцинюк.
— Волієте земельні векселі? — гримнув Фока.
— Неволя не неволя, — роздумував уголос Ґєлета, видобуваючи з голови якусь стару мудрість, — але раніше був ліс і кінь, ліс захищав, кінь вів, а наш ватажко Довбуш пильнував. Ціле лісове королівство…
— Для чого нам ватажки? — мимрив Бомба.
Андрійко Плитка шепотів дуже виразно, наче звертався до сумління кожного:
— І задля чого це все?
Панцьо задумався, закашляв і у його бік звернулися всі погляди.
— Лісного королівства — захотілося. Колись може було, а може й ні, але не зараз. Розповідав мені дизертир-москаль, який був з дуже далека. З такого міста, з такої губернії, що гарно називається: Архангельськ. А там ліси без кінця, бутинів немає, навіть не снилися, а такі архангели і такі королівства, що торгують людьми, як баранами, та що я кажу — як заячими шкірками. І той бідак — з того архангельства — втік до лісу. І що ж? Голод його вигнав назад і зима також, а на плечах йому викарбували палицями все лісове королівство. Однаково, що з бутином, що без бутину.
Савіцький обрушився:
— Панцьо, ви чесний, але у вас весь час похорон і якесь чорне бачення.
— І без бутину, і з бутином, — впирався Панцьо, — а бачення таке, яке вже є! Знизу до гори! мужик рубає ліс, а його за це затинають і рубають. Так і має бути!
— А хто ж захистить? — пробурмотів Бомба.
— Могила! А священики потішають, що навіть могила не захищає, — відповів Панцьо, не затинаючись.
Кєрманич Ґуцинюк з Жабйого слухав уважно, запитав понуро:
— То по-вашому Танасій слушно проклинає бутин?
