На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Незворушний Томашевський терпляче пояснював так, як повчав Фока.
— Панове-купці з Чернівців і з Галацу заплатять за всі шкоди — чи то береги, чи то трави і луги. Офіційно отаксують і заплатять. Також, якщо б хтось із нас зламав ногу чи поранився, — заплатять. Все це є в контракті.
Танасій зареготав демонстративно голосно, а потім повільно продовжив:
— Панове заплатять? Ой, ще й не так заплатять! Собі самим на голови і містам повені притягнуть. Чуєш, які гнівні підземні води, які люті? Підмиють міста, перевернуть, камінням засиплять врожайні поділля. За розбитий ліс — така відплата! І слушна!
Савіцький, намагаючись примирити, виступив уперед:
— Ґаздо гідний, клопотів гора, робота божевільна, все на наших шиях, кривди не буде нікому.
Танасій відповів виючим сміхом:
— Ха-ха-ха, панич Савіцький, пана коваля синок, також прилучився до грабунку? Ой, що на це сказав би пан коваль. «Сумління і рука, іди, руко, за сумлінням», так нас вчив небіжчик. Це був чоловік!
Він сумно посміхався, пом’якшав при згадці про коваля.
Савіцький, використовуючи сприятливий момент, пожартував:
— Подивіться ж, який це грабунок. Я ватажок від води, а Ясьо від гаті. Чи це справді так погано? Запитайте Йосенька, вашого сусіда.
Танасій знову роздратувався.
— Йосенька? Він теж отримає за своє, за те, що був посередником і намовляв вас до гріха. Чого єврей має мішатися до лісу? Може він колись боровся з ведмедем? Він нехай пильнує шабат, святе Письмо і крамницю. Я нікому зла не бажаю, мені їх щиро шкода, але за ці спокушання і вони отримають своє.
Томашевський ляпнув:
— То яка ж користь з лісу?
Танасій обурився, його рука підскочила так, ніби він хотів вдарити. Стримався, поблажливо скривився:
— Ой, дитино нерозумна. А яка користь із твоїх дідів, прадідів? І що? Продаш їхні кості на базарі у Косові?
Він раптово у пориві підняв дві руки вгору і, завершуючи почату перед тим думку, пророчив:
— Всі отримають за своє! Всю Коломию води перевернуть на руїни, на лайно, на сміття. А ще…
Савіцький переконливо спростував:
— Ми Коломию навіть не зачепимо, не Прутом вирушаємо звідси до Галацу, а Черемошем.
Танасій розізлився:
— Такий з тебе панич? Роги у нього вилізли і вже не дасть старому сказати й слова. Подивіться на нього, до Галацу! Черемош теж не від мачухи, ще краще все повивертає! Цілу Буковину, цілу волоську землю засипле руїнами. І ті будинки, які з нашого дерева, поперевертає і вулиці також. Людиська будуть втікати тисячами, рятуватися від повені, від смерті.
Савіцький підсунувся ближче, приязно посміхаючись, до Танасія, але Танасій різко відвернувся, щоб не дозволити обеззброїти себе Савіцькому, котрий вмів обеззброїти будь-кого. Розкричався нестримно:
— Але все дарма! Не втечуть. Це прийде уночі, винний чи не винний, дитина чи не дитина, заплатять усі. Спочатку страх, потім утоплення, а для решти — голод….
— Танасію, — зешепотів виразно Андрійко Плитка, — я у тому бутині не рубаю, але це не має значення, послухайте…
Танасій не слухав, захлинався і верещав далі:
— А хто в цьому винен? Хто марнує і мордує світ? Той, хто порушує, перевертає, — грабіжники!
Всі подумали, що все дарма. Замовчали. Але ще й Гриць Ґіжицький з нижньої парафії переконував тихо і тепло:
— Ґаздо, навіть священик на нас не кричав. Каже священик: «гаразд, заробіток чесний, з цього буде добробут і більше людей у горах». А там у долинах…
Танасій рішуче перебив його:
— Ваш священик такий самий, але він, принаймні міг би побоятися Бога!
— А там у долинах, — спокійно закінчував Ґіжицький, — повеней не лякаються, там дамби, запори.
— Нехай і далі не лякаються, нехай спільно з вашим священиком звертаються до Бога і води, — ричав Танасій, — чим більше людей, тим більший голод. Ой, посмакують вони ще, як смакує печеня із власних дітей. А все за святу землю.
Надаремно Петрицьо Сьопенюк блазнював, намагаючись розвеселити Танасія, він корчив міни, то перелякані, то дурнуваті. Танасій його і не зауважив, тому Петрицьо дозволив собі і, ставши за Танасієм, наслідував його рухи, вирячував очі, підіймав руки. Уважно спостерігав за ним, кілька разів повторював, терпляче репетирував ту комедію. Молоді делегати прикушували зубами губи, кашляли, душились, щоб не пирскнути сміхом.
Втомлений врешті Танасій скаржився плаксивим голосом.
— Я і так вже старий, що мені там, мені тільки шкода землі, обдертої зі шкіри, потоптаної. Послухайте, як вона зітхає ночами, як банує. Ось ніби ліс…а без лісу немає світу. Тих діточок мені також шкода, які будуть топитися, голодувати, здихати. І худоби — теж.
Танасій витерав очі червоною хусткою. Гості споглядали один на одного, кахикали. У теплій і людній кімнаті стало душно. Їм вже всього перехотілося. Прощалися мовчки і церемоніально.
— Що ж нам сказати Фоці? — сухо запитав Томашевський.
Танасій спопелив його поглядом, але стримався:
— Я весь час вищерблюю рота, а цей питає, що сказати. Скажи те, що почув.
Не пригощав їх, не затримував, повільно провів до воріт ґражди. Виходили один за одним, деякі ще чекали на Томашевського, котрий не хотів іти, не показавши ріг. Щоб не дозволити принизити себе і то тут, у Жабйому, на власному смітті, в присутності своєї компанії сказав Танасієві: — Не велике вміння бути гордим дукою тому, хто успадкував. Ми, бідні, мусимо власними руками спробувати на чужому, в бутині.
Танасій стурбувався, але відразу ж розійшовся не на жарт:
— Власними руками? А хто корчував берда? Хто визбирував каміння з царинок тих, де зараз трава до пояса? Хто вирвав картопляні городи з ведмежих барлог, а з боліт — ячмінні поля? Ось ці руки!
— Ви мали на чому, ви вже ситий, а ми ще голодні. За це ви нас клянете.
— Борони мене Боже від цього! — обурився Танасій і розізлився — Вода вас кляне і прокляне. І понищений ліс. Такий ліс…
Томашевський пересилив себе, спробував ще раз по-доброму принаймні сказати останнє слово.
— Танасеньку, ще й який ліс! Він швидко заросте, ви й самі знаєте. А там на горі панове обіцяли засадити — вони зможуть.
— Панове зможуть? Все знищити! Сіяти ліси на голій скелі? Знаєш, що там посіється?
—
