На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Де ж твої вуса, хлопчино? — добродушно зауважив старий Кочерган.

Гарасимко захихотів:

— Там, де соромлюсь показати, але дівчата підтвердять.

Як кінське іржання, оздоровчий сміх огорнув колибу: іга-га-га-га. Крізь сміх, хоч і несміливо зголосився Лесьо Караванюк:

— Ґаздо Фоко, ви батько рідний, я вас не залишу. Поїду і я.

Схилений у половину, неначе зламаний Вітролом підійшов до Фоки. Впорядкував розсипане волосся і видобув з глибини грудей:

— Нехай мене грім поб’є тут чи там, Вічний Жид чи кінець світу. Їду і я.

Матарга буркотів:

— Хитрий мужик той Іванисько, вчасно забрався до своїх лісових чортів, а нам залишив клопоти.

— Ой, хитрий, — похапцем визнав Пехкало, — хіба я не казав?

Фока сонний і втомлений сів у куті на своїй підстилці. Все більше людей юрмилося навколо, то схиляючи голови, то сідаючи навпочіпки. Нарешті причалапав і Нявчук, широко розкрив рота:

— І я їду, ґаздо, вибачте.

Фока сонно посміхнувся:

— Вас я розумію, Кузьмо, ви не мусите їхати, ваше місце в лісі.

Найзавзятіші бунтівники: Матарга, Ґєлета і Бомба, приповзли до кута Фоки. Матарга глухо протрубив:

— Їдемо?

— Ой, їдемо, — покірно зітхнув Бомба.

— Їдемо, їдемо, — з глибини утопленої гордості процідив гордовито Ґєлета.

Фока ж, сидячи далі на підстилці, сумно підсумував:

— Добре, що не на війну, бо звідси до Буківця була б довга рада, а там високо засідка і з усього юнацтва залишилось би саме повітря.

— Смердюче повітря, — скреготів Панцьо, — але знаєте що, Фоко? це я вам чесно кажу, не нарікайте і щоб ви до кінця життя не мали більших клопотів, як тільки те, що ваші рубачі не мають розуму.

Поки ніхто не відповів, Панцьо розвертаючись різко, як мати компанії, тобто пан Фебер після ранкової візитації, закричав, вказуючи на Фоку:

— А ви, хлопці, смакуйте цього-такого, поки він є. Жвакайте його, як білий хліб, бо якщо колись сюди до вас прийдуть хитрі-тверді, то нігті будете обгризати і зі старих онуч супи готувати.

Панцьо був жвавий, немов добряче випив, і замість нити, як завжди, додавав Фоці відваги:

— Не розм’якайте, ґаздо, бо там у великому світі вас давно вже закричали б, прокляли, покропили, свічки на голові поламали, поставили б під стовп і червоним написали: головний кровопивця, безбожник.

— За що ж? — прошепотів Фока.

— За те, що ви хочете годувати світ. Цього досить.

Фока засміявся:

— А з вами, що зробили б?

— Мудре питання. Тут я виїхав на фельдмаршала, тут мене годують, одягають, шанують. Може… і люблять? А там у світі я набридливий жебрак, старець, обірванець. І це ще добре, кажу вам щиро. Бо там я вже давно мав би висіти за ребро, на угорський спосіб. Але мені повелося. А чому? Бо і я був лайдак у серці. Дуже смачний для того, хто виносить лайдаків.

Фока обурився, підвищив голос:

— Ви лайдак, Панцьо? Що ви вигадуєте!?

Панцьо знову роздратувався, нестерпно жалісливо постогнуючи:

— Лайдак головний! Фундамент лайдацтва. Я брехав, як пес, і махав хвостом. Той-той єєєє — єдиний відразу рубав їм правду просто з мосту. Ввічливо, але правду: «На все це королівство з цього світу, на всю цю брехню, я перепрошую, я дуже чемно, але я на-насер-матри!». Хє-хє-хє! Вони відразу здогадалися, на кого він натякає. І за це на Нього всі як один: «Ти обірванець, ти проти цісаря, ти проти єпископів висвячених? По морді його!». Один за одним били у такій довгій черзі, як звідси до Жабйого. Вбогі ганчірки з Нього обдерли, на хрест, і кров Йому пустили. Тааак! А я що? Гав-гав на того, а потім хвостом мик-мик: «Herr Leutnant, melde gehorsamst herr General zu Befehl»[70]. Такий лайдак і брехун! Шкода, що мене відразу грім не спалив. Ой, дуже шкода.

Панцьо заспокоївся, тихо подзявкував:

— І подивіться, людоньки мої, хто сміє нарікати на долю?! За все те моє лайдацтво, замість гаку під ребро по-угорськи, доля мене гладить: «На тобі, старий, свій дім, тут твій край, колиба і бутин. Подякуй і закінчуй тут». І я-я дя-дя-дякую. А тепер спати, бо ґазда ледве дихає!

Ніхто не противився, ніхто не заперечував, тихо зітхали, розходились, лягали. До світанку було вже недалеко, залишалося мало сну, та Фока підвівся з підстилки і підійшов до ватри, немов його божий грім поцілив під серце. Він гаряче висловив ті слова, які народжувалися з такими труднощами:

— Люди божі, роде ґаздівський з первовіку, і всі діти цієї землі. Це я вам кажу перед самим від’їздом — немає ніякої чужини. Це научка з сьогоднішнього дня. Хіба-що тільки там, де сваряться і гризуться, де сперечаються і б’ються. А скрізь, куди ми їдемо і доїдемо, земля божа і людська. Нам потрібні інші, іншим — ми. Веземо їм дерево щире, як золото, нехай по водах, по краях, навіть по морях добра слава піде про нашу працю, про наш край, про наші роди-народи. Бо там на нас чекають не чужі, не вороги, а побратими. Гроші не остання річ, бо дають жити. Але найважливішою є людина, бо кожен народжується на землі тільки раз. Бог нас і їх вишукав і підібрав одних для одних. Вара нам псувати Боже діло, дошкуляти, заважати і свинячити. І те є тупотою дурною і брехливою, що ми шукаємо якихось панів, аби їм служити та вклонятися. Ми хочемо знати тільки одного пана, того, що на зорях дише і на водах колише. Це наш ґазда. Дякуємо йому. Тому і я вам всім дякую за допомогу. За те, що ви поступились. Не тому, що я ґазда, а тому, що Бог, котрий все бачить, є ґаздою. Амінь.

— Амінь, амінь, — вторила колиба так, наче пригаслий жар знову розгорівся.

Частина третя. Весняні води

І. Родичі за вибором

Нові часи підкрадалися раптово, як зазвичай. Нашепотіли щось на вухо сміливцям і ті рвалися до міста по-молодецькому, всупереч розважності, всупереч старій правді і тому всупереч волі загалу. Потім вже досить багато-хто добровільно прислуховувалися і приглядалися до міста, і зрештою майже всі почали скочуватися у його пащу. Врешті-решт весь старовічний край почав тяжіти до міста. Наше в силу того загального тяжіння, і первовічні бори, дерева вкорочені на голову і обдерті зі шкіри, били поклони перед містом і дозволяли безвольно вантажити себе, щоб опинитися на далеких берегах.

Після завершення бутину Фока разом зі